Цілий день ми катались тільки на цій одній трасі, хоча до Драгобрату неприпустимо слово траса – хочеш їдеш вправо, хочеш вліво, хочеш вниз, найбільше сподобалось їхати між ялинками, обліпленими снігом, а потім виїжджати в такий собі жолоб і там зі стінки на стінку переїжджати. Схил був досить укатаним (але не такий як на Буковелі – місцями були горбики, на яких можна підстрибувати, але льоду взагалі не було) і пухляку майже не було. Один раз заїхав далеко в ліс, потім ледве звідти вибрався – в лісі снігу дуже багато. Покатались до 16:00 і пішли в наш котедж.

Котедж досить непоганий, тільки погано працює змішувач в душі на 3 поверсі (але це все дрібниці, порівняно з враженнями від відпочинку). Потім вечеря, трішки коньяку, гра в покер і Saboteur. Спочатку дуже хилило на сон (бо на цей день спав тільки 3 години), але потім відкрилось друге дихання і в Saboteur ми грали до 12 години ночі. Було дуже цікаво і весело – завжди хтось придумував нестандартні рішення. Також візиткою того вечора була фраза “карту”, адже майже всі (крім Олега і мене) забували добирати карту. Після того фраза “карту взяв” стала у нас крилатою.

Ввечері я агітував за те, щоб зранку ще йти покататись, піднявся о 8 годині, розбудив Вітю і разом з Сашею пішли на підйомники. Спустились один раз на бугелі (але на спуску пройшовся ретрак і весь спуск був у смугах – нам це не сподобалось), потім пішли на наш звичний крісельний підйомник на Стіг. Піднялись на саму вершину г.Стіг (піднялись це звучить дуже пафосно, бо туди йти метрів 50 ). З вершини відкривається дуже гарний панорамний огляд на Свидовець. На відміну від суботи в неділю був дуже сильний вітер (і в тіні було холодно).

Спустились ще 2 рази вниз, мене боліли сильно ноги і я зупинявся декілька раз перепочити. Під час останнього спуску у мене неприємна ситуація була – 2 рази вилітала права лижа на поворотах, я зупинився і підкрутив на кріпленнях вагу на більшу, але після цього взагалі на прямому відрізку (на нормальній швидкості) просто відстрілилась (як пружина), після чого я покотився вниз. Вже на роботі Юра підказав, що ймовірною причиною було не погане кріплення, а сніг на підошві лижного взуття. Швидше за все так і було, бо перед цим ми ходили на г.Стіг без лиж.

Покатались до 11 години – більше не було часу (та чесно кажучи у мене і сил вже не було). Далі стандартна процедура у зворотньому напрямку – переодягання, пакування рюкзаків, вихід, машина, дорога вниз, Ясіня, пакування речей у наші машини і дорога додому. Між іншим дорога назад була ідеальною – до перевалу повністю суха дорога, до Коломиї нормальна, в Коломиї жахлива з льодом, далі до Чернівців без льоду.

Так закінчилась моя перша вилазка на Драгобрат. Дякую усім, хто організував цю поїздку і чекаю наступної поїздки.

Реклама: якщо ви хочете поїхати в Австрію на лижі – звертайтесь в нашу компанію – горнолыжные туры в австрию на будь-який смак.

Снігова ялинка		Драгобрат	Ялинки
Ялинка	Драгобрат	На задньому плані Говерла і Петрос	Вітя
	Близниця	Лижники відпочивають	Кіт з Ясені

Свидовець

Груша на землі (тобто майбутня баня)

Красноїльський дід мороз

Аптека і ритуальні послуги (щоб далеко не ходити)

Філіал Чудейської державної музичної школи

Далі ми пішли в сторону місцевого ресторану, тут з маланкуючих були, в основному, підлітки у формі беркута, охорони, міліції, спортсменів і боксерів (бігали за дівчатами і дітьми і били їх шлангами), була також бригада “лікарів”, які силою затягували на кушетку і “лікували” молотком, капельницями і т.д

Наша міліція нас береже	Наша міліція нас береже	Не розумію, що таке Николаевск	Охорона
Медики	Медики	Результати флюорографії	Лікування

Далі, за натовпом ми дійшли до однієї з хат, де була справжня маланка. Чесно кажучи, спочатку це виглядало, як боротьба негрів афроамериканців за свої права – купа чорношкірих зі зброєю вигукують щось незрозуміле. Шкода, що це все було румунською мовою і нічого не можна було зрозуміти. Візуально було зрозуміло, що ведмеді борються проти циган (які ведуть їх на ланцюгах). Солом’яні ведмеді – це взагалі окрема тема – хлопці у солом’яному одязі (вага від 20 кг) підстрибують і танцюють (ото реально Дикі танці). Як нам потім розказали (та ми і самі це бачили), в Красноїльську кожен (4) кут збирає свою маланку і в кожній солом’яні ведмеді відрізняються – наступні найбільше виглядали як сердечка, а останні яких ми бачили з крилами (розмах їх досягав 5 метрів). На їхній центральній площі всі ці маланки збираються і проводять своє шоу (карнавал в Ріо-де-Жанейро ховається). Біля обіду десь зі сторони Долішнього Шепоту прийшла чорна хмара і ми заховались в машину, потім сніг перестав падати і ми знову пішли на маланку.

Біля 5 години вечора вирішили їхати додому, але все було не так просто – дорога була закрита, десь біля години мусили чекати, щоб виїхати з села. Вже коли сутеніло виїхали з Красноїльська, їхали довго, бо була місцями ожеледиця. Замучений, трохи простуджений, але задоволений приїхав додому. В голові бухкала одна і та ж мелодія.

Реально там було дуже цікаво і є багато про що написати, але останнім часом щось у мене нічого не виходить.

Делегація	Поважний пан	Ведмедик
Ambulance			Цигани ведуть ведмедів
Основне дійство	Основне дійство	Основне дійство
Красноїльський вікінг
Боксери-футболісти	Ведмідь	Циган	Ведмеді
Дикі танці			Джазмен
		Маленький ведмедик	Вільям Уоллес
			Гррррррр
Ведмідь	Дикі танці
Вбивство ведмедя	Вбивство ведмедя	Приїхав кордон	Ведмеді з іншої маланки
Лікарі	Ще одні ведмеді	Крилаті ведмеді	Крилаті ведмеді
Крилаті ведмеді	Крилаті ведмеді	Крилаті ведмеді

Автобус, як би сказав Кузьма, був з часів підписання угоди Молотова-Ріббентропа. Задні сидіння взагалі були шикарні – стояли на пеньках. Автобус потихеньку доїхав до Вижниці -сюди особливих вражень від їзди не було, а от після Вижниці почалися. В районі Великого Рожена в салоні автобуса утворився туман – через діри автобуса набилось повно пилюки всередину, так що було важко дихати. Але це тільки початок. Далі водій включив пічку і наше сидіння нагрілось до такої температури, що всидіти на ньому було важко, а потім до цього ще і додався сморід плавленої пластмаси. На наші репліки, що там щось горить водій відповів – все ок (не перший раз йому це чути), зараз перестане. Дійсно, хвилин через 10 сидіння вже так не пекло і противного смороду не було (або ми вже звикли до нього). Далі почались дороги (якщо можна їх так назвати), які відремонтовані (також важко тут вжити це слово) після повені 2008 року. Їхали ми довго і нудно, на деяких ділянках навігатор показував не більше 30 км/год.

Чим вище в гори, тим більше снігу було біля дороги, Черемош в деяких місцях був повністю скований льодом, в той час як у Чернівцях тоді (та і зараз) і близько снігу не було. О 13:20 (я планував, що приїдемо о 11:00 – 11:30) приїхали в Усть-Путилу. При виході з автобуса я глянув на термометр і побачив, що там була неймовірна цифра – 27 °C – в старих автобусах пічка працює в 2 режимах – вкл і викл. А далі все по плану – вийшли, подивились на Закам’янілу Багачку і замерзлий водоспад Кізя. По дорозі пострибали на льоді річки, покидались сніжками, повисіли на тросах (від колишнього моста) над річкою, дійшли до Біскова і назад.

Прийшлось швидко повертатись, бо ми не знали, чи буде автобус о 18:30 (це той, яким ми їхали сюди і він поламався) і ми йшли на автобус на 17:30. Знову довго їхали тими “дорогами”, хоча автобус був вже кращим за свого попередника. У Вижниці прямо з-під нашого носа (ми навіть не встигли з автобуса вийти) поїхав автобус у Чернівці (за розкладом він мав відправитись на 3 хвилини пізніше) і нам прийшлось чекати 40 хвилин на наступний. За той час перекусили в столовій на автостанції, дочекались нашого автобуса і успішно доїхали в Чернівці.

Закам’яніла багачка	Двоголова корова	Вирубка	Скеля
Річка	Подихи зими	Подихи зими	Акробат
Скеля	Дорога додому	Водоспад Кізя	Дорога додому

Після обіду вирішили піти на 2А – черг тут не було зовсім, що приємно, тільки після обіду (не знаю, що було до обіду) там багато горбиків і, десь починаючи з третини траси до половини багато льоду. Мені і Ігореві ця траса не сподобалась, я запропонував піти на 13А, перейшли на 7 підйомник, піднялись, але 13А була закрита, спустились по 7 і назад по мостику (через який важко йти через глибину снігу) на 2А. Потім 2 спуски по 5В і ще декілька спусків по 14А і “робочий день” закінчився. Після обіду вже давали взнаки ноги і кататись було важче.

Біля 17:00 ми виїхали з Буковеля і біля 21:00 були вдома.

Як на мене, то відкриття сезону вдалось – було нехолодно, людей відносно небагато, з 24 спусків тільки 1 раз впав (+ 2 рази мав впасти, але втримався на ногах), вперше заюзав свою маску – набагато зручніше кататись у масці, ніж без. За цей день не зробив ні одну фотографію, хоч і брав свій старенький фотоапарат, але не витягував ні разу. Ще з мінусів неприємний випадок, що стався зі мною і Вованом біля 11 підйомника. Ми чекали Ігоря і біля нас промчали 2 лижники (вони хотіли з 12А проскочити зразу на 11А), один з яких збив (але легенько) Вована , а потім повністю виніс іншого хлопця, причому на протести того, кого збили, той хто летів довго протестував, якого х.. ми стояли на дорозі. Хоча це був верх 11 підйомника і там було дуже багато людей.

Мало не забув, днем напередодні, в офісі, я з Юрою говорили, що важко зрозуміти людей, які у твітері буквально описують кожен свій крок і для чого це їм здалось. Так от, Юра запропонував вести онлайн-трансляцію з Буковеля – на якому підйомнику і яку опору проїжджаю. Я так і зробив – весь наш стьоб можна прочитати на моєму твітері (який буду використовувати для таких цілей)

Плануючи відпочинок в карпатах, слід врахувати, що чим ближче до курорту Буковель, тим вища вартість проживання, а якщо номер знаходиться безпосередньо біля витягів, то ціна виростає ще на 20-30%.

Біля 12 години ночі ми приїхали у Франківськ, тут, як завжди в залі очікування поспати (до відправлення поїзда більше 3 годин) неможливо через сморід від бомжів, а на пероні на лавочці не дуже комфортно. Вирішили піти в залізничні каси (для приміських поїздів), касирша не мала нічого проти, тільки попередила, що може міліція нас вигнати. Ми в куточку розклали карімати, одягнулись тепліше, рюкзаки під голову і полягали спати. В принципі спали непогано, тільки голос тьоті з гучномовця, коли відправляється наступний поїзд трохи заважав.

Приїхав раховоз, ми в нього запакувались (в прямому значенні цього слова), було дуже багато людей – найбільше велотуристів і грибників. Поспати в поїзді взагалі не вийшло – було дуже шумно, тож вирішили грати в карти на пару (біля нас сиділи хлопець з дівчиною з Дрогобича). Без декілька хвилин восьма ми у Квасах. Бабка в поїзді нам дає пораду, щоб стереглись ведмедів і каже, що в Карпатах є багато рисів. У Квасах, крім нас, ще вийшли 3 хлопці (потім з ними довгий час йшли), йдуть також на Близниці, але їм ще потрібно поповнити запаси продуктів. Стартуємо, доходимо до повороту на наш маршрут – тут є столик, робимо перекус (у Вови лишилась пляшка пива і кальмари, які він хотів знищити в поїзді) і о 8:45 стартуємо. Через 5 хвилин дорога розходиться, тут потрібно повертати направо (добре, що є навігатор і трек), а далі плавний набір висоти. Зранку в горах дуже гарно – ти піднімаєшся вгору, а під тобою хмари (які через годину вже будуть набагато вище від тебе). Через годину ходьби робимо вимушений привал – я одягаю наколінники, нас переганяють хлопці, які у Квасах шукали магазин. О 10:00 заходимо в ліс – тут йти легше, бо сонце не гріє, але тут стрімкіший підйом. Півгодини ходьби лісом і ми виходимо на полонину Браїлка. Перед самим виходом з лісу доганяємо якогось сильно замученого іноземця, він йде сам і йому дуже важко йти, наступного дня ми його знову обженемо (на Драгобраті).

На полонині зустрічаємо хлопців, які нас обійшли, говоримо, знайомимось з ними – вони з Волинської області, йдемо далі, хлопці ще відпочивають. Далі дорога вгору і тільки вгору, дерев нема, сонце припікає все сильніше і сильніше. По дорозі нам зустрічаються чорниці, Вова залишається, я йду вперед, бо якщо буду їсти чорниці – то відстану. Так потихеньку (о 13:12) добираємось до Близниці Малої. Далі спуск метрів на 70 вниз і підйом на Близницю Велику. Під час спуску зустрічаю знайому Віту (вона тягне на собі велосипед на Близницю) – разом сплавлялись по Дністру і Збручу. Через 20 хвилин ми уже на Близниці Великій. Довго не затримуємось (бо нам ще йти і йти), йдемо далі Далі – жандарми, одне з найкращих місць у Карпатах (у моєму рейтингу поруч з Шпицями і Гутин Томнатиком). Я пропоную Вові йти наперед, а я його сфотографую на краю жандарма. Тут робимо перекус, нас знову доганяють наші нові знайомі і далі спускаємось разом. Під час спуску один з хлопців запитав, чи будемо ми чергувати вночі біля намету (наслухавшись розповіді про ведмедів), я кажу, що однозначно ні, якщо у них є бажання – будь-ласка.

О 14:40 ми біля підйомників з Драгобрату. Під горою Стіг – гарні чорниці, хлопці тут затримуються більше ніж на півгодини, я поїв хвилин 10 і потихеньку пішов далі, потім прийшлось їх чекати. Гору Стіг ми траверсуємо, на наступну безіменну вершину виходимо (коли будемо вертатись назад будемо траверсувати). Ще одну безіменну вершину (то була г.Крачуняска) ми з Вовою траверсуємо, хлопці йдуть хребтом .Взагалі-то маршрут у нас був до оз. Ворожеська, але ми вирішуємо йти на Догяску. Щоб спуститись на Ворожеську треба зробити стрімкий спуск і ще й не видно доброї стежки. Хлопці йдуть наперед, а я з Вовою лишаємось позаду. Починаючи від траверсу г.Стіг і аж до оз. Догяски хребтом їздять машини – за день десь було 5 джипів (+ 3 машини ще були на озері) – ще трохи і будуть не хребти Свидовець і Апшинець, а дороги місцевого значення.

Гору Ворожеська також траверсуємо (якщо підніматись на неї, то буде гак), обганяємо тут двох поляків (які, як потім вияснилось, також йдуть на Догяску). Тут з Вовою ми вже були 2 роки тому, коли спускались в Чорну Тису. О 17:35 приходимо на озеро – тут 3 машини і багато людей – дорослі з дітьми. На схилах гори пастухи зганяли своїх овець (пастухи розказали, що за горою ходять вовк і рись ). “Волинські” хлопці залізли в озеро, Вова також скупнувся, я довго вагався, але все таки поліз – надворі місяць серпень, жара, а вода тут холоднюща, ще й повно п’явок. Поляки (Артур і Кшиштоф), які прийшли, запитали чи вода нормальна, я сказав, що холодно, але класно. Один з них також заліз, але одразу виліз. Потім ми пішли збирати дрова (бо тут з дровами слабо), Артур сказав, що там далеко бачив розвалену колибу (але то дійсно далеко – туди десь півгодини ходу), в результаті трохи назбирали недопалених дров з інших вогнищ. Під вечір “матрасники” машинами поїхали. Перед від’їздом принесли нам величезний пакет пластикової посуди і сказали “Спаліть її хлопці”, на що ми обурились і відповіли, що у вас машина, заберіть з собою, викинете. На нас подивились з осудом – от ви які погані – не хочете спалити наш пластик, а нам його везти з собою, але все таки забрали його.
Спочатку ми поїли смачного кулеша з бринзою від волинських знайомих (хлопці купили бринзу на Браїлці), а через годину-другу ще на пальнику зварили макаронів з тушонкою. Потім ще приїхали 2 мотоциклісти (але вони були осторонь нас). Потім довго сиділи біля вогню (точніше місця, де був вогонь), розмовляли про різні речі, дуже приємним співрозмовником був Артур (постіійно жартував, розказував нам про похід в Гімалаї, свої подорожі), незважаючи на мовний бар’єр (хоча між українцями і поляками він невеликий) ми повністю його розуміли (ІМХО він старався говорити зрозуміло для нас, Кшиштофа було важче зрозуміти). Десь біля 10 години ночі майже всі пішли спати, залишились Вова, Артур і я. Вова, ще в поїзді казав, що буде сюрприз, виявляється він взяв 200-250 г віскі і 1л Coca-Cola. Так ми зробили собі віскі-колу. Так ми сиділи аже десь до опівночі і пішли спати.

Вранці, о 6:40 проснулись, планували вийти о 8 годині, але вийшли о 9. Зранку був дуже гарний пейзаж – над озером був туман і вершечок гори Догяска не було видно. Взагалі розташування оз. Догяска дуже подібне на розташування оз.Бребенескул під Гутин-Томнатиком (де ми ночували 2 роки тому). Попрощались з нашими новими знайомими, хлопці з Волині вирішили йти в Усть-Чорну. Їм однаково чи з Ясіні, чи з Усть-Чорної у Львів добиратись, а нам з Усть-Чорної тільки в Ясіню 120 км. Назад – стандартна дорога по вчорашньому маршруту, тільки зранку весь Свидовець і Апшинець в тумані, сильний вітер, було холодновато – прийшлось одягати куртку. Назад вирішили йти тільки траверсами, на одному з них (де вчора піднімались на вершину), повернули направо, я вчасно глянув на навігатор, що нам в протилежну сторону. А далі стандартна дорога – траверс г. Стіг, Драгобрат, спуск на турбазу Драгобрат і дорогою в с.Ясіня. По дорозі знову обганяємо іноземця (чех або поляк), якого вчора при підйомі на Браїлку обганяли. Біля повороту на трасу ми о 13:13, ми точно не знаємо коли поїзд з Рахова і спішимо. Спочатку думали піти на зупинку Свидовець, але вирішили за краще йти в Ясіню 5 км (останній км нас підвіз таксист). Постояли на дорозі хвилин 30, машини не зупинялись, то пішли на наш улюблений раховоз. Там було дуже багато людей (як і завжди на вихідних). У Ворохті взагалі був забитий повністю, контролерша ходила і злилась: “Як я люблю ця неділю і цей раховоз”. “І цих туристів” додав я. Далі стандартні пересадки у Делятині і Коломиї і біля 23:00 ми дома.

За 2 дні пройшли немало-небагато 43.7 км (20.5 перший день, 23.2 другий день). Трек Кваси – Близниця – Догяска – Ясіня можна скачати тут.

Щоб іти в гори, потрібно знати, яка погода там буде, користуйтесь сервісом meteoprog.ua – погода киев та в будь-якому іншому місті.

Ранок у Квасах	Ранок у Квасах	Підйом з Браїлки	Підйом
На Близниці	Сюди ми піднімались	Стрімке урочище	Свидовець
Драгобрат	Близниця	Близниця	Близниця
Близниця	Вова на жандармі	Вова на жандармі	Вова на жандармі
Перший жандарм	Перший жандарм	Другий жандарм	Другий жандарм
Стежка на Близницю	Озеро Івор	Жандарми	Третій жандарм
Третій жандарм	Свидовець	Приготування їди	Вся наша компанія
Ранок на Догясці	Свидовець (попереду г.Котел)	Прощальний погляд	Ясіня
Витвори мистецтва на стелі вокзалу в Ясіні	Маршрут	Профіль висоти

Стежка добре маркована, тільки в одному місці (де розходяться річки – в файлі точка №1) маркування не було і ми пішли за треком (скачаним з raduet.com/nsk). Далі маркування пропало. Справа в тому, що маршрут на старій карті Горган і маршрут на новій карті (Горгани-Свидовеь від stezhky.org.ua) трохи відрізняється – на старій карті він йде південніше, на новій північніше. Так як трек в нас збігався зі старим (південним) маршрутом – то ми пішли по ньому. Накінець стежка пропала і нам прийшлось біля 1 кілометра лізти лісом по азимуту. Проте Андрій знайшов 2 грибів – одного великого красеня, другого меншого. О 13:15 ми вийшли на нормальну стежку і через 20 хвилин вийшли на полонину Середню. Тут нас догнали хлопці з Коломиї, які вийшли на годину пізніше з Гути, але взяли нормальний темп. Вони планували за сьогодні дійти до Сивуль і спуститись на Рущину. На полонині Середній ми затримались – там були непогані чорниці. Ми планували підніматись ще на г. Середню, але передумали і пішли далі. Невдовзі почались справжні Горгани – дорога була всипана каменюками. На хребті був свіжий вітерець, тож прийшлось одягнути куртки. А далі по хребту, захопившись розмовами пропустили підйом на г. Високу. Прийшлось вернутись, щоб піднятись на цю вершину (висота цієї вершини всього на 1 м менша, ніж висота Ігровця).

Після г.Високої хребет Ігровище і біля 18:00 сама вершина Ігровець. Вершина – це так собі сказано, тому що Ігровець плоский і великий, як футбольне поле – і турів штук 5 на ньому – хто де хотів, там вершину і позначив.З вершини добре видно навколишні села, Сивулі, десь далеко Довбушанку. На вершині перекусили, пофоткались і почали спуск. Спуск (як і кожен спуск у Горганах) неприємний – каміння сунуться, є ймовірність впасти. Темп у нас був не дуже швидким, ми були на перевалі Боревка біля 20:00.

Тут ніби гарне місце – є недалеко вода, дрова. Але не все так добре, як би здавалось. На цій полонині полчища якихось мух, від яких неможливо заховатись, і вони лізуть у ніс, вуха, рот, кусають за руки і зразу утворюються на руках плямки. Мастились зірочкою, ще якимись кремами – нічого не допомагало. Єдиний дієвий метод – це на голову шапку, на обличчя бандану, футболку з довгим рукавом і рукавиці на руки, ще би мати окуляри – тоді би був повний захист. Трохи далі в лісі зустріли хлопців, які планували вийти на Сивулю – але відклали на завтра марш-кидок. Зготували їсти на пальнику, розпалили вогонь (щоби посидіти біля нього). Ніби під боком ліс, але прийшлось пошукати дров – бо тут все чисто визбирано. Виручив величезний корінь дерева, яке впало. Біля 10 години вечора всі мухи, як за помахом чарівної палички пропали – напевно полетіли на іншу полонину, шукати нових туристів.

Ще в магазині, коли купували їсти, зайшла розмова, що будемо брати зі спиртного. Я, взагалі, в горах майже не п’ю (хіба, що глінтвейну перед сном або Вова привезе якогось модного бурбону). А в магазині Вітя взяв пляшку закарпатського коньяку – ну пляшка коньяку на трьох – ще може бути, подумав я. Але Андрій взяв ще одну таку саму пляшку коньяку і ще знайшов в рюкзаку 0.5 л самогонки (для розтирання). То було вже забагато. Ми вирішили горілку не пити, а випити коньяк. До нашої ватри підійшов поляк і запитав, чи не можна йому посмажити сосиски. В результаті – ми поділились з ним коньяком, він з нами сосисками, потім ми допивали коньяк, а Норберт самогонку. Говорили про різні речі, Вітя по-польськи, я пробував по-англійськи, виявляється, коли і ти, і твій співрозмовник погано говорять по-англійськи – в результаті все зрозуміло (а може то коньяк так подіяв, що все було зрозуміло ). Говорили про різні речі – від звичайних побутових до політичних (правда Норберт подавав вигляду, що не розумів, коли ми говорили про Бандеру і Хмельницького), в кінці зійшлись на одному, що москалів і в Західній Україні, і в Польщі не люблять.

В кінці Норберт видав чудову фразу: “Ніц не годен пити, але ше м єдну буду”. Після того всього йому стало трохи погано, але через пару хвилин уже було все нормально. Ми розійшлись по наметах спати.

Наступного дня біля 7 години підйом, я посередині галявини знаходжу свої черевики (звечора я забув їх сховати під намет, добре, що не було дощу), готуємо їсти і о 9:20 стартуємо. Навіть не знаю, що тут розказувати – пологий спуск, маршрут промаркований, пригод ніяких не було. Цим маршрутом минулого року ми піднімались на Сивулю. Нам назустріч йде група з Тернополя (15 людей), яка розтягнулась на півгодини. Стандартні фото на розсипах каміння на траверсі Ігровця, далі лісом до поля Лопушна, тут я шукав залишки фундаменту (не знайшов). Майже все як і минулого року – тільки не потрібно було переходити 3 рази річку – тому що цього разу побачили маркування і пройшли вздовж річки (здавалось, що там пройти не можна і минулого року ми обходили це місце). Потім вихід на дорогу і ми в селі. Почав накрапати дощ і тільки ми склали всі свої речі в машину і виїхали почалась справжня злива. Вітя вирішив їхати через Івано-Франківськ – там краща дорога і в результаті швидше доїхали.

За 2 дні пройшли приблизно 28.7 км (перший день 17 км, другий 11.7). Трек можна скачати тут.

Ігровець	Гриб	г.Середня	Шишка
Ялівець	Вперед	г.Висока
По стежці		Ігровець
Траверс г.Висока	Траверс г.Висока	г.Висока	Вітаємо на г. Висока
Ігровець	Ігровець	Ігровець	На Ігровці
Ігровище (на задньому плані Сивулі)	с.Осмолода	Ігровище
Мала і Велика Сивулі		Вітя	Тарас (я)
Горгани	Горгани		Прощальний погляд
Горобина	Карта з маршрутом

Справа від хребта видно поодинокі хатки(думаю, територіально вони відносяться до с. Бисків), які знаходяться в долинах між вершинами. Але довго милуватись ними ми не могли, бо біля 13:30 небо почорніло, я сховав фотоапарат, почався дощ, який через хвилин 20 переріс у справжню зливу. Так, як рюкзаки були у нас маленькі – ми сховали їх під куртки, після чого Вова став подібним на українського (синьо-жовтий) пінгвіна (капюшон від куртки слугував дзьобом), а я за словами Вови – на вагітну Марічку. Шкода, що нема фотографій, можна було б посміятись. Під час грози ми (особливо я, бо трохи боюсь блискавок ) спішили вниз, біля 14:15 ми вийшли на дорогу, перейшли 2 мости (в одному з яких була величенька дірка – цікаво, як там машини їдуть) і йшли вздовж річки, на який розташований водоспад Бісків (нічого особливого). А далі були дуже гарні скелі по дві сторони дороги – я зробив декілька фото на свій старенький Canon Powershot A620 і водоспад Кізя – гарний каскадний водоспад – є фото, але не дуже гарної якості. Є привід повернутись сюди ще раз, але вже з Усть-Путили, щоб подивитись на ці скельні утворення, водоспад. Дощик вже майже припинився, щоб … піти ще сильніше. Почалась злива – найбільша за цей день. Але нам було все одно – в літньому взутті і бриджах (шортах) – ми вже і так промокли повністю. О 15:40 (планували біля 17:00) ми вийшли на трасу і побачили те, заради чого пройшли 24.6 км, а не просто під’їхали до неї – скеля Закамяніла багачка. Стоїть біля самої дороги і дивиться на неї. Звичайно, що фото я не робив, бо пожалів в дощ витягувати старенький фотоапарат, щоб не відправити його передчасно на пенсію. Через годину (о 16:40) приїхав автобус Путила – Вижниця, у Вижниці зразу пересіли на автобус до Чернівців, який чомусь їхав біля 3 годин (хоча майже всю дорогу я і так спав).

Якщо хтось бажає пройтись цим маршрутом – можете скачати трек Долішній Шепіт – Усть-Путила

Маленька реклама: якщо ви любите відпочивати за кордоном – звертайтесь до нас отдых в Израиле ми вам забезпечимо на вищому рівні.

Нижче деякі фото (вже вдома я побачив, що майже на всіх фото є плями – на матрицю попала пилюка і прийшлось їх усувати в фотошопі.

Галявина	Квіточки	Гірський краєвид	Дерева
Дерева	Ягоди готові до вживання	Ягоди знищені	Галявина
Квіточка	Загадковий ліс	Загадковий ліс	Загадковий ліс
Ці хмари нас обійшли	с.Бисків	Серпантини	Ще одна квіточка
Хребет Чиохелька	Хребет Чиохелька	Стежка	Стежка на хребет
	3-зірковий готель	Хребет Чиохелька	Правильне кругле дерево
Те саме дерево на задьному плані		Правильне кругле дерево	Ще одне цікаве дерево
А ці хмари нас не оминули	Як проїхати цю яму – хз	Скелі біля дороги	Ще одні скелі
Водоспад Кізя	Наш маршрут

Отже, в ніч з 6 на 7 травня Валя і я виїхали з Чернівців. У випадку зі мною спрацював закон підлості – спинка мого крісла не опускалась, а 7 годин сидіти у вертикальному положенні не дуже зручно. Водій викруткою опустив трішки крісло і я був змушений лежати (сидіти) в одному положенні без регулювання спинки. Цікаво, що така історія зі мною трапляється не вперше – коли їхали з Сімферополя в Коломию – в автобусі не “працювало” одне крісло – і це місце попалось саме мені. Аналогічний випадок памятаю, ще коли в шкільні часи їхали в печеру Кришталеву.

Біля 3 ночі ми були в Меджибожі (2 дівчини, що сиділи позаду нас говорили Медживік ). Тільки після Меджибожа, я зміг більш-менш поспати. О 8 ранку ми в Умані, небо чорне, затягнуте хмарами, але дощу немає. Снідаємо, виходимо на вулицю, починається дощ. Ми витягнули парасолі (так як мали 2 парасолі – то одну віддали хлопцеві і дівчині, які не мали ні дощовиків, ані парасоль), хтось одягнув дощовики і почалась екскурсія. Нас розбили на 3 групи (відповідно по бусах) і ми почали оглядати парк. Спочатку – історія про заснування парку, Софію Потоцьку, взагалі про Потоцьких. Алеї в парку зроблені таким чином (змійкою), що видно не більше 50-100 м, що чекає попереду. А попереду нас чекає павільйон Флори і фонтан “Змія” – саме за цим фонтаном всі впізнають парк. Вздовж алеї присутні пам’ятники грецьким богам, філософам. Взагалі парк створений в дусі грецької міфології – назви річок, озер, гротів взяті звідти. Екскурсовод нам розказала ще декілька цікавих історій з життя Потоцьких, провела до верхнього ставу і … залишила – далі у нас був вільний час від 11:00 до 15:30. Ще вдома, я роздрукував сторінку з вікіпедії про Софіївку – це допомогло нам орієнтуватись, куди потрібно йти і чого ми ще не бачили.

Якщо ви хочете чогось цікавішого – наприклад відпочити на Кіпрі – горячие туры на кипр цены – все для вас.
Якщо ви надаєте перевагу відпочинку в Україні – відпочивайте в нашому міні готелі мини отель затока отзывы.

У нас було в планах покататись на човні підземною річкою Ахеронт, але нам сказали, що там метрів 30-40 сама поїздка і ми передумали. Далі ми обійшли озеро, глянули на рожевий павільйон (тут гарна клумба з тюльпанами у вигляді серця) і пішли ще раз оглядати гроти і фонтани. Через годину дощ закінчився і навіть виглянуло сонечко, я витягнув фотоапарат і вже не ховав до кінця дня. Оглянувши ще раз водоспад ми пішли в англійський парк, потім повернулись знову до водоспаду. Потім знову через англійський парк пішли до партерного амфітеатру. В англійському парку багато різних реліктових дерев, цей парк, напевно, цікавий для дендролога. У парку я побачив, один з найстаріших видів рослин нашої планет – гінкго дволопатеве. У мене з цією назвою асоціюється 9 клас – у нас був вазон, який засох і ми йому дали назву гінкго дволисте . У англійському парку я пробував сфотографувати білочку, яка, ніби, гралась з нами у хованки. Але поки переставляв об’єктив – вона від нас втекла.

Біля входу у Партерний амфітеатр розташований ще один фонтан – Семиструмінь. Мені Партерний амфітеатр дуже сподобався – зигзагоподібна форма, рівно стрижені кущі, а посередині гарні квіти. Вище від партерного амфітеатру знаходиться оранжерея, але на жаль, вона зараз знаходиться на реконструкції і всередину нікого не впускають. В розарії ми також не були, так як зараз там троянди не цвітуть.

Після амфітеатру ми глянули ще на Терасу муз, де стоїть обеліск з триголовим орлом, вийшли на оглядовий майданчик, звідки гарно видно фонтан Змію і площу Зборів, пройшлись до китайської альтанки, пообідали під старим дубом (вік більше 400 років). Народні перекази говорять, що під цим дубом зустрічались Максим Залізняк та Іван Гонта (якщо б цей дуб був у Карпатах – то обовязково носив би назву дуб Довбуша ). Так як час наближався до 15:00 ми поспішили до виходу. Але входів (і отже виходів) є 3 – нам про це і розказували, Але ми про це забули і біля одного входу почали шукати наші автобуси, через декілька хвилин я зрозумів, що це не наш вихід. Я ввімкнув навігатор, глянув куди треба йти (хоча там іншої дороги і не було) і ми пішли. Навігатор показував, що йти треба ще більше кілометра, знову почався дощ і ми прискорились. Біля 15:00 ми були в автобусі, через декілька хвилин прийшли всі пасажири і ми відправились назад в дорогу. Їхали довго – власне не так довго їхали, як стояли на заправці, у Меджибожі водії довго обідали і т.д. Вдома були після 12 години ночі.

В загальному поїздкою задоволений, тільки не зрозуміло, чому гнали аж 3 буси, якщо можна було всіх людей помістити в один комфортабельний автобус, а в бусі важко сидіти 12 годин.
На рахунок прогнозу погоди – meteoprog.ua рулить (напевно вгадали), gismeteo.ua i sinoptik.ua – “отстой”.

Фото з Софіївки:

Кущ	Шишечки	Лебідь	Тарпейська скеля
Фонтан Змія і павільйон Флори	Статуя Меркурія	Камінь, подібний на профіль Потоцького	Випалене дерево
Водоспад	Ротонда	Гондола

І ще фото з іншого фотоапарату

Фонтан Змія	Мостик	Площа зборів	Статуя Аполлона
Статуя Іппокрени	Рожевий павільйон	Дивні дерева	Дивні дерева
Клумба незабудок	Катер	Софія	Інший катер
Водоспади на память дітей (померли від чуми) Софії Потоцької	Водоспад	Водоспад	Дятел
Вхід в партерний амфітеатр	Амфітеатр	Партерний амфітеатр	Партерний амфітеатр
Партерний амфітеатр	Обеліск Орел	Вид на нижній став	Нижній став
Синичка	Площа Зборів	Площа Зборів	Китайська альтанка
Старий дуб	Фіолетове дереао	Прощальний погляд	Тарпейська скеля

Ближче до фортеці розташовувались ятки з різними книгами, сувенірами і іншими китайськими дрібницями. Я не оминув нагоди купити ще одну колоду карт і 2 книги – 8 мандрівок Буковиною, написаною Блекою (www.castles.com.ua) і путівник Україна – усе, що варто побачити. Перед входом у фортецю купили вхідні квитки (80 грн) і зайшли всередину.

Всередині майже все було як і попереднього року (причому багатьох торговців я вже бачив декілька раз – і у Чернівцях, і у Кам’янці-Подільському), тільки ще привезли гармату (часів Полтавської битви), на якій був кран і можна було попити чаю і (або) стрельнути з пушки (за відповідну плату). Недалеко від гармати йшов густий дим – там на величезних (діаметр в районі 1 м) сковорідках смажили картоплю. Ми пішли оглядати базарчик, дівчата купили ковані вироби (щоб з них зробити сережки), я з Вітею нічого не купував. А на базарі купити можна було багато чого (як і минулого року) – зброя (), вироби з шкіри, металу, глини, різні грамоти і т.д. Також можна було відчеканити монету (що з успіхом Оля і зробила).
Незабаром почались бої 1 на 1 і ми поспішили до ристалища. На жаль, у фіналі одиночних боїв українців не було представлено. Всі 4 місця у фіналі зайняли учасники з Росії, а виграв як і минулого року Сергій Уколов. Після закінчення боїв 1 на 1 оголосили перерву і ми пішли у фортецю, там під мостом відбувались масові договірні бугурти, де українці змагались з росіянами. Тут було дуже багато людей і мало місця, але я знайшов дуже гарне місце на горісі , звідки і спостерігав бій, правда час від часу струшував листочки і гілочки міліціонеру на кашкет, який стояв під деревом.
У фортеці ми постріляли з лука (майже всі постріли в молоко) і пішли оглядати наметове містечко. По дорозі помітили декілька колоритних учасників з Квебеку, які радо погоджувались фотографуватись з усіма бажаючими (безкоштовно, на відміну від деяких наших учасників). В наметовому містечку в деяких станах (Німеччина, Італія) учасників вже не було зовсім. Так як скоро починались бої 5 на 5 ми поспішили назад. Скуштували смачної смаженої картоплі (з великих сковорідок) і пішли дивитись на бої. На жаль, як і в номінації 1 на 1 тут були представлені тільки збірні Росії, які і розіграли між собою призові місця. Хоча, слід зазначити в одному бої 2 команди отримали жовті картки за симуляцію бою (тобто між собою вони не хотіли битись, а домовлялись, хто і як має виграти). У боях 5 на 5 я зайняв непогане місце біля огорожі (міліціонер мене впустив туди) і з об’єктивом 42-150 мм (взяв у знайомого на 2 тижні Olympus E-400) зміг “дотягнутись” до поля бою.

Перед боями 21 на 21, де у фіналі зустрічались Україна і Росія у мене стався неприємний випадок – батарея розрядилась (після вилазки до скелі Кінашки я її не зарядив) і з боїв 21 на 21 фотографій немає. Більше того, здохли акумулятори і у мого старенького Canon Powershot A620, а запасні я просто не взяв.
В результаті наші програли фінал боїв 21 на 21. “Кляті москалі” зайняли всі перші місця у всіх номінаціях і як минулого року ходили і кричали “Слава Рассєї”, цього року підтримка наших була кращою, але все таки не вміють наші вболівати і підтримувати свою збірну. Причому дуже цікавий епізод – як танцювали воїни збірної Росії в обладунках під музику Барбари Стрейзанд. Після цього відбулась масова фотографія всіх учасників і відбулось нагородження учасника з автентичним обладунком. Перемогу тут здобув учасник з Квебека – Frеdеric Dalphond, що представив одяг тевтонського воїна XV ст. Але найбільше запам’ятались 2 учасники збірної України – Євгеній Гасан, який, як справжній актор розказував про свій одяг (він і отримав приз глядацьких симпатій) і хлопець 20 років (на жаль не можу знайти, як його звати). Ще оголосили переможців стрілецького турніру, який ми так і не побачили і ми поспішили додому. Не доходячи до центру Хотина сіли у маршрутку і доїхали в Чернівці.

Якщо буду їхати наступного року – то потрібно обов’язково їхати на 2 дні – перший або другий і на останній, а то ми не побачили багатьох учасників з інших країн і побачили тільки один бій з участю збірної України.

Карл Маркс у Хотині	Середньовічні музиканти	Середньовічні музиканти	Гармата
Технічні дані гармати	Картопелька		Кицькі
Солдатик	Ковальські вироби	Шкіра	Шолом
Поєдинок	Поєдинок	Щитки	Продавець
Луки	Майбутній воїн		Підготовка до бою
Монета – аверс	Монета – реверс	Ще один майбутній воїн	Загальний вигляд наметового містечка
Договірні бугурти	Договірні бугурти	Договірні бугурти	Вояк з Квебека
Продавець	Шкіряні паски	Договірні бугурти	Ще один вояк з Квебеку
Знову Квебек	Ще раз Квебек	Намет	Намет
Стяги	Обладунки	Хотинська фортеця	Український воїн
Ще один намет	Музиканти	Музикант	Колоритна пара
Колоритний учасник	Підготовка до бою	Ритуальний танок	Бій
Відпочинок	Відпочинок	Бій	Знову відпочинок
Українська збірна

І ще з іншого фотоапарату

Намет	Робоча обстановка	У стані збірної Квебеку	Квебекець
Стародавнє вогнище	Ранкова зарядка	Збірна України	Гасан Євген – одяг часів Данила Галицького
Одяг монгольського воїна	Один з наймолодших учасників турніру

Отже, зранку в 7:10 ми сіли в автобус Чернівці – Долішній Шепіт і о 9:10 вже виходили у зазначеному місці. – на першому повороті за мостом після Лопушної (так сказав я водієві, крім того, я забив приблизну точку на навігатор, де треба виходити). Як йти “до доміків” – так сказав водій і зупинився, там де нам потрібно (виявляється саме на цьому повороті ми смажили сосиски, коли їхали з Шурдина). “О 6 вечора я буду повертатись назад і заберу вас” – сказав водій. Але ми планували в цей час бути вже з іншого боку – на трасі з Путили. Але був і запасний варіант (якщо б не встигали) – піти до скелі Кінашки і повернутись назад. Погода стояла пречудова – світило сонечко, але не сильно гріло.

Йшли ми не дуже швидко – по дорозі “зустріли” тритонів, трохи їх пофотографував (хочу собі купити зеркалку і взяв у знайомого для проби Olympus E-400), потім фотографувались на екскаваторі. Маршрут весь час пролягав по дорозі, по якій лісовози возять зрубаний ліс. А лісу тут зрубали багато – місцями просто пустирі з пеньками. Перша “достопрімєчатєльность” – Лопушнянські водограї виявились epic fail. Зразу видно почерк того, хто складав карти – 2 камені – це Серетські скелі, 2 камінчики – водограї. Тут у мене закрались деякі сумніви, чи не може бути скеля Кінашки аналогічним випадком.
Так ми йшли дорогою і йшли, пройшли повз розгалуження доріг – пішли прямо – головною дорогою, дорога вправо вела вниз. А на наступному розгалуженні повернули вправо Через деякий час, глянувши на навігатор, зрозумів, що ми трохи відхились вліво. але (так як наша дорога спочатку йшла паралельно необхідному напрямку) ми подумали, що рано чи пізно вона має повернути вправо (списували на похибку карти, а про перший поворот вправо навіть і не думали).

О 11:10 вирішили поснідати і, щоб не вертатись піти по азимуту до нашої дороги. Таким чином ми пройшли зайвих 1.5 км, поки не вийшли на галявину, звідки ми побачили скелю Кінашку (виявилась не аналогом водограїв) і дорогу, яка йшла низом (вона траверсувала гору, на яку ми піднялись). Але, як кажуть, нема поганого, щоб на добре не вийшло: за цілий день єдиний раз пройшлись лісом – а так цілий маршрут по лісовозній дорозі. Тільки почали спускатись до дороги, як почався дощ – небо затягнули чорні хмари, спочатку дощ був невеликий, а потім полило як з відра. Прийшлось ховати фотоапарат, одягати куртки і швиденько тікати до лісу, щоб сховатись від дощу. Але нам повезло (ще один плюс, що ми не туди повернули) і біля самої дороги заховались від дощу у колибі. Половина колиби була неробочою – там обвалився дах і тріщала підлога.
Більше півгодини ми сиділи у колибі, чекаючи закінчення дощу (проте ми не гаяли час даремно – випили пляшку справжнього французького вина ).
Дощ ніби зупинився, а потім з неба, як у фільмі катастрофі почали падати білі великі камінчики. Це був град, причому коли він розлітався на шматки від удару із землею – ці шматки були більші від гороху. Не було б даху над головою – було би страшно. Біля 13:00 ми вийшли з нашої колиби і пішли вгору до скелі. По дорозі текли ріки, дорога перетворилась на місиво. Після дощу на дорозі над підстерігали нові “перешкоди” – плямисті саламандри, на них ми знову витратили багато часу. Причому, коли йшли до скель – майже всі вони лізли в одну сторону, а коли повертались назад – в іншу. Напевно, у когось з них був День народження і всі вони йшли в гості, а коли ми повертались – розходились додому.

Якщо ви надаєте перевагу екзотичним країнам – Туры в Кению на будь-який смак.

Біля самих скель останні 200 метрів ми пішли знову “бездоріжжям” хоча поруч нас була стежка. Місце біля скель обгороджене залізним дротом (але для чого хз, якщо його можна переступити). Сфотографувались внизу біля неї, вилізли нагору і пішли назад. Багато часу ми витратили на тритонів, саламандр, саму скелю (і навіть якби не блукали – все одно часу б не вистачило спуститись в Розтоки). Спустились від скелі на дорогу стежкою. Але краще було йти лісом, бо стежка веде повз низькі дерева і ми збирали на себе всю росу з них (перед цим хвилин 15-20 знову падав дощ і ми сховавшись під каміння, дерева, перечекали його.). А далі тільки лісовозна дорога, яка перетворилась на суцільне болото. По дорозі повзали наші друзі саламандри. В ставку квакали жаби, весь ставок був обплутаний якимись нитками, придивившись добре виявилось, що це жаб’яча ікра (ці нитки тягнулись від жаб).

Коли до траси в сторону Чернівців залишалось ще біля 3 км ми зупинились в альтанці (всередині було досить чисто і майже без сміття) і продовжили символічне святкування Дня народження – випили пляшку вина і посмажили сосиски. Заздалегідь (щоб не пропустити автобус) о 17:18 ми були на дорозі. Якраз в сторону Шепота проїхав автобус, ми зробили припущення, що це наш автобус (пізніше це підтвердилось). Там ми прочекали до 18:15, але автобуса так і не було, став накрапати дощик, я почав шукати на карті приватні садиби, щоб можна було на крайняк переночувати, Вітя наспівував пісеньку “Welcome to the hotel Lopushania” і під’їхав наш автобус з нашим знайомим водієм. Ним ми і доїхали в Чернівці.

Як для першого походу-розминки пройшли немало-небагато 17.9 км. Чесно кажучи, я очікував трохи більшого – краєвидів в стилі тих, що на Писаному Камені – стандартних для Покутсько-Буковинських Карпат, а тут виявились в більшості пейзажі зрубів
Трек Лопушна – скеля Кінашки.

Фото

Волохата колючка	Ранкова роса	Тритончик	Портерт тритона
Наш танк їде вперед	Жовто-зелені	Такий був град	Саламандра плямиста
Сучасні краєвиди	Сучасні краєвиди	Це моя скеля і іншим сюди не можна	На вершині
Скеля Кінашки	Туалет	Саламандра плямиста	Тут ми врятувались від граду
Жаб’яча ікра