yAnTar блог

Після першої невдалої спроби підняття на Піп Іван я дуже сильно хотів вийти на неї. Але за рахунок різних обставин (хвороба, весілля у знайомих, не було з ким йти) похід відкладався і відкладався. Я розумів, що чим з кожним тижнем ймовірність піти наступного тижня зменшується внаслідок погоди, а взимку в гори я не ходив. Одного разу мені навіть снилося, що я вийшов на цю гору. І ось в суботу, Вова Зеленюк (з ним я ходив на Петрос і Говерлу) склав мені компанію (він також мав одну невдалу спробу покорення Попа Івана) і о 15:00 сівши в автобус Коломия-Буркут ми вирушили в Дземброню. Хто їхав цим автобусом, той знає, який рівень комфорту у ньому - тут і клімат-контроль (з вікна дує, внизу - жарко), і музика зі спецефектами (особливо, коли переключаються передачі, деколи з другого, або третього разу) і швидкість пересування (3 год. з Коломиї у Верховину) т.ін.

О 19:00 нарешті наш автобус приїхав (якщо це можна так назвати) у Дземброню. Надворі досить темно, швиденько доїдаємо бутерброди і о 19:20 вирушаємо в дорогу - йти до місця ночівлі ще біля 5 км. Дорога повністю розбита - болото, калюжі. Час від часу напроти нас їдуть машини і так світять в очі, що взагалі нічого не видно. Проїхало 2 Урали наповнені деревом (ось так вночі люди заробляють гроші). Через хвилин 40 стає вже остаточно темно, вмикаємо фонарик і йдемо. По дорозі Вова наспівує пісеньку Йожин з Бажина, я його підтримую. О 21:00 приходимо на місце нашої ночівлі, втративши по дорозі хвилин 15 (я був невпевнений чи ми правильно йдемо, хоча йшли ми правильно). Градусник показує -1° C. В хаті тепліше, ніж надворі, але ненабагато. Вирішуємо вогонь не розкладати, щоб більше поспати, бо завтра раненько потрібно вставати. Вечеряємо. Біля 23 години сюрприз - приходить СМС з Каліфорнії від Вови Осіпова. Відписую йому. Лягаємо спати.

Неділя. 6:00 - звучить Du hast - потрібно вставати. Зі спальника вилазити не хочеться, тому що в хаті холодно, на вулиці було -5, а в хаті не набагато тепліше (хоча спати було не холодно, спальник свій тест пройшов). Через 15 хвилин Вова наважується вилізти зі спальника, дивиться у вікно і каже, що випав сніг. Я не вірю йому, але через 5 хвилин вилажу зі спальника, дивлюсь у вікно - справді всюди сніг - на деревах, на землі. Як так може бути, адже ж ввечері небо було зоряне і ясне. Але добре придивившись, бачимо, що це не сніг, а іній. Їмо, п’ємо чай і о 8:00  виходимо на наш маршрут. Погода просто супер - на небі ні хмаринки. Надворі просто краса, сонце виходить з-за обрію, світить на іній. Йдемо не тим маршрутом, де є позначка еколого-пізнавальна стежко Дземброня - Піп Іван, а іншим - щоб не вертатись назад. Через 30 хвилин ми бачимо вершину Смотрича і Вухатого Каменя - вершини вкриті снігом. Через годину ходьби виходимо на перемичку біля жолобка, де сходяться ці дві стежки, я мав деякі сумніви, чи правильно ми йшил, але зараз всі сумніви позаду - йдемо правильно. Заходимо в ліс, чути як сильно на верху шумить вітер, але у лісі його немає.

9:35 - Виходимо з лісу - перший водоспад, тут уже вітер відчувається досить сильно. На водоспаді утворилися гарні бурульки. Також дуже гарно, коли краплинки води стікають під льодом (далі у відео можна глянути). Піднімаємось на Вухатий Камінь - з кожним кроком вітер все посилюється. Мене починає боліти ліве коліно, місяць тому я був впав  і тільки зараз воно дало про себе знати. Я частіше зупиняюсь, коли не піднімаюсь - коліно не болить. При підйомі на Вухатий вітер все сильніший і пориви частіші, рухаємось короткими перебіжками від каменя до каменя. Вітер сильний, деколи припадаємо до землі, щоб не зносило. Трохи вище вітер вщухає, підніматись можна нормально. О 11:04 виходимо на вершину Вухатого - Вова йде попереду мене на відстані 5 метрів, каже мені, що треба акуратно йти, одразу ховаємось за камінь, Вітер просто шалений - збиває з ніг. Ось і побачили ми Попа Івана, на хребті досить багато снігу. Вирішуємо чекати на вершині 15-20 хвилин, можливо вітер вщухне. Пробуємо фотографувати Попа. Фотографувати важко, вітер задуває в очі. Посидівши хвилин 15 ми спускаємося вниз. Вова пропонує писати СМС Вові Осіпову, щоб він у себе вирубав кондиціонер, а то нас здуває сильно . Якщо б на нашому місці були б досвідчені туристи - то вони, напевно, би йшли по хребту, а ми туристи-чайники не маючи, хоча б, окулярів і трекінгових палок, повертаємось назад. Шкода, що друга спроба піднятись на Піп Іван для нас закінчилась невдачею. По дорозі зустрічаємо групу з Молдавії, яка хоче пройти Чорногірським хребтом.

Спускаємось швиденько вниз, хочемо сьогодні встигнути на автобус Верховина-Київ. На спусках мене сильно болить коліно, спускаюсь, як інвалід. 2 з половиною години займає у нас спуск. Швиденько обідаємо, випиваємо трошки вина за той рік, коли ми підкоримо Піп Іван і в дорогу. Надіємось, що по дорозі хтось підвезе до Верховини. Перша надія розбивається, коли туристи на Mercedes Sprinteri відмовляються підвезти, мотивуючи тим, що у них 12 чоловік і немає місць (літом коли спустились з Говерли - їхали в бусику, де була жара неймовірна - люди з Львівської області нас чотирьох взяли, а тут на двох місця не вистачило), треба було сфоткати таких “добрих людей” і вивісити тут їх фотки. Йдемо далі пішки - назустріч їде Ланос, водій зупиняється, питає чи ще далеко їхати в Зелене, пояснюємо, що йому потрібно вернутись назад і їхати через міст. Разом з тим напрошуємось під’їхати до моста (це приблизно 1.5 км). Далі знову пішки. Пройшовши декілька кілометрів - зупиняється вантажний Mercedes, що возить каміння з Красника у Дземброню. Велике спасибі чоловіку з Києва, який нас двох з двома рюкзаками взяв на одне місце біля нього - все-таки світ не без добрих людей. Так ми доїхали до Красника, далі знову пішки до повороту на Ільці. На зупинці дівчина каже, що має бути маршрутка Івано-Франківськ-Верховина через 15-20 хвилин, ми чекаємо 20 хвилин - маршрутки немає, вирішуємо йти пішки, пройшовши біля кілометра їде маршрутка і .. не зупиняється. Йдемо по дорозі і рахуємо з якою швидкістю нам потрібно йти, щоб встигнути на автобус Верховина-Київ. Зупиняємо машини, якщо ніхто не зупиниться - то ми, очевидно, не встигнемо. Зупиняється таксист і підвозить нас до автостанції. Водій закриває двері автобуса, виявляється, що автобус відправляється о 17:50, не хоче нас брати, тому що всі місця розкуплені (але багато вільних є), просимось, що будемо стояти. Усе, їдемо додому. Згадуємо в автобусі всі наші вреження. Цікаво, чому проїзд у комфортному автобусі Верховина-Київ дешевший, ніж в ковбойському автобусі Коломия-Буркут, можливо в буркутському - додаткова плата за екстрім.
З.І. Якщо я щось забув, або не так сказав - Вова виправить.
Далі див. фото

Автор yAnTar Теги: Вухатий камінь, гори, Дземброня, Карпати, Піп Іван

Рано-вранці троє туристів (Вова, Віталік і я), сівши на автобус Коломия-Верховина розпочали перший етап сходження на г. Піп-Іван - третю за висотою вершину Українських Карпат. В Коломиї погода була нельотною, падав дощ. Через 3 години ми були у Верховині, тут дощу не було, але небо було повністю затягнуто хмарами. Автобус до Дземброні відправлявся о 11:10 (Верховина - Шибене), у нас було ще 2 години вільного часу. Десь біля 10 години і у Верховині почався дощ. Купили квитки, глянули на них, у нас було 1-3 місця. Ми були перші і єдині, напевно, хто мав квитки ,всі розплачувались з водієм, ми ще були змушені доплатити за наш багаж. Автобус був переповнений (як нам сказали, сьогодні у Верховині - базарний день), крім людей у автобусі також їхали 2 маленькі свинки, які всю дорогу кувікали (звичайно, що запах у автобусі був оригінальний - Шанель № 145).Хоча автобус уже був забитий людьми, водій по дорозі ще набирав пасажирів. Такі маленькі автобуси - як резинові, люди напихаються і напихаються. Крім нас, в автобусі були ще 5 туристів, як потім вияснилось, вони також йшли на Піп-Іван. Хоча, вони планували за 1 день вийти на Піп Іван і дійти до Несамовитого озера, але їм сказали, що це неможливо. Водій виявився справжнім гонщиком - по таких ямах з такою швидкістю, коли зліва обрив, а справа - скеля, йому можна сміливо йти на раллі Париж-Дакар. В автобусі місцевий чоловік поцікавився, куди ми їдемо, почувши, що на Піп Іван, не без долі сарказму усміхнувся і сказав, що там вчора випав сніг. Який сніг запитав Віталік. Білий, відповів гуцул. Тоді до мене дійшло, я не взяв шапку з собою, а тільки кепку. В такій же ситуації був і Вова. Нічого, щось придумаємо, вирішили ми. Цим самим автобусом в неділю ми думали повертатись, але в автобусі нас повідомили, що в неділю ходить тільки один автобус з цього напрямку Буркут - Коломия о 8:00 у Дземброні.Через півгодини їзди, якщо це можна так називати, ми вийшли у Дземброні.

Вирішили одягнути дощовики, так як моросив дощ. Крім нас 3, а також 5 туристів (більшість з них було з Києва), вийшов на зупинці місцевий житель - пан Тарас, який розказав нам, як пройти на Піп Іван, а також сказав, що, можна у нього переночувати (20 грн з чоловіка). Під’їхав джип Mitsubishi L-200 з чернівецькими номерами і запропонував під’їхати. Пан Тарас сів у салон, київські туристи сіли у кузов. Ми подумали, що нам місця уже не вистачить. Але водій сказав, щоб сідали і ми. 8 чоловік у кузові машини (Віталік і я - наполовину) ,4 у салоні. Ось скільки людей може їхати у джипі. Тут ми зекономили 4,5 км дороги. Гарно подякувавши водієві (гроші брати він відмовлявся), ми почали 2 етап нашого сходження на г.Піп Іван. Почали сходження разом з київськими туристами, вони попереду, ми трішки позаду них. Але вже через 20 хвилин підйому, вони почали чуть відставати і ми пішли попереду них. Маршрут добре промарковано. Спочатку стежка йде попри ліс, моросить дощ. Помічаємо, що це моросить не дощ, а мокрий сніг. Через годину заходимо в ліс. Ліс густий, стежка вузенька - заходимо, ніби в якусь печеру. Далі йдемо лісом, лісом, при виході з лісу зустрічаємо місцевих жителів, кажуть, що до Вухатого Каменю ще годину ходьби. При виході з лісу переходимо потічок, який утворює каскад водоспадів. Далі йде низькотрав’я - багато чорниць (по-місцевому афин) і жерепу. Вові дуже смакують чорниці (він їх їсть перший раз у житті). Листя і голки вкриті інеєм. Набагато холодніше, ніж в лісі, добре, що вітру немає. Видимість - метрів 50-100.

Вова і я за відстутності шапок, замотуємо на голову рушники, я одягаю на руки шкарпетки. Витягуємо градусник з рюкзака, він показує +4°C. О 16:00 піднімаємо на Вухатий Камінь. Стає зрозумілим чому саме так назвали цю гору. За умов поганої видимості камінь виринає з туману як привид. Ми вирішуємо, що краще сховати рюкзаки тут і швиденько збігати на Піп Іван і назад. Позначок маршруту вже немає. (ми сховали рюкзаки трохи нижче каменя з останньою позначкою). Піднімаємось вгору і вгору. Виходимо на верх гори, далі стежка йде різко вниз. За картою і компасом, нам потрібно йти вліво, а стежки не видно. Походивши хвилин 30 і не знайшовши стежки ми повертаємось назад. Забираємо рюкзаки і йдемо вниз. Зійшовши добру частину дороги, зустрічаємо групу з Києва. Даємо їм роздруківку карти, бо нам вона уже не знадобиться. Спускаємось далі вниз. І тут сталось майже диво: прямо на очах туман розсіюється, з-за хмар виходить сонечко. Але, на жаль, ми уже йдемо додому, якщо би у нас був ще один день в запасі, то могли би піднятись на гору. Якщо б це сталось години на дві швидше, ми будучи на Вухатому камені бачили би стежку куди нам йти. А нам наступного дня потрібно їхати додому.

Шкода, що ми не побували на Піп Івані, хоча є привід повернутись сюди ще раз ( а так досить реально, навіть вийти о 12:30 сходити на Попа і назад). Далі йдемо повільно вниз. По дорозі на дереві бачимо вивіску: вогонь не розпалювати, палатку не розкладати, земля приватизована, цікаво, чи це тільки земля навколо дерева приватизована, чи цілий ліс. Скоро уже і в гори не підеш, бо все приватизують. Вирішуємо ночувати не в палатках надворі, а в хатинці у пана Тараса. Розпалюємо у кімнаті камін, вечеряємо, лягаємо спати. Спали мало, бо лягли біля 1 години ночі, а встали о 5:20, ще й Вова заважав спати, бо цілу ніч говорив на мові подібний до івриту :). Треба було його штовхати, щоб він перестав говорити. Ранком прокидаємось, о 6:25 виходимо, йдемо 50 хвилин до зупинки, сідаємо на автобус Буркут-Коломия і їдемо додому. Вова на кожній зупинці закриває задні двері руками, бо самі вони вже не закриваються. :). А спати хочеться жахливо, та хіба в ньому поспиш.

P.S. Потім телефонував туристам з Києва, вони вийшли того дня на Піп Іван, спустились на полонину між Попом і Вухатим каменем, там переночували, казали, що вогонь розпалити не змогли, вночі було дуже холодно.

P.S.S. Якщо я щось забув або сказав неправильно, то Віталік і Вова допишуть.
Далі див. фото

Автор yAnTar Теги: Вухатий камінь, гори, Дземброня, Карпати, Піп Іван

Вирішили минулих вихідних сходити в гори, спочатку планувався похід на Піп-Іван, але після того, що наробила стихія вирішили туди не йти. Знайомий порадив йти на Близницю. Прогноз погоди в Ясінях був більш-менш прийнятним і ми поїхали. Добирались автобусом Коломия-Хуст. О 6:00 він виїжджає з Коломиї. О 8:15 були на повороті на Драгобрат. Піднімаються хмари, небо все сіре. Перезуваємось, одягаємось, о 8:30 вийшли, по дорозі разом з нами йдуть ще 2 “туристи”: бабка з Яблуниці і жінка з Москви, років під 60, колоритна така, постійно голосно говорить, звертаючись “Васіліна”. Вони йдуть на полонину Драгобрат. По дорозі видно наслідки недавньої стихії: повалені дерева, розмита дорога, в одному місці дуже сильно розмита - видно тріщини. йдемо вздовж р. Чорний Тисовець. 9:30 - перший привал, зліва височенний (метрів під 100) обрив, справа подібий, але пологіший і на ньому ще ростуть дерева. Наші “знайомі” пішли попереду, ми залишаємось вдвох. Хмари розходяться, видно гарне голубе небо. Йдемо середнім темпом. Мені трохи легше, бо Віталік несе палатку (проте звідти мені буде трохи важче, бо звідти палатку буду нести я). Біля 12 год. доходимо до притулку Драгобрат, звідси добре видно г.Близницю, жандарми. О 12:30 доходимо до комплексу “Оаза”, трохи вище від нього робимо привал. Дуже гарний краєвид, зліва добре видно Петрос і Говерлу. Так як ми тут перший раз, то ми не знали о котрій годині ми вийдемо сюди, планували о 15:00, тут отаборитися, а в неділю на Близницю. А так в нас ще цілий вільний день, я переконую Віталіка збігати без рюкзаків на Близницю. Залишаємо рюкзаки туристам, які недалеко розклали палатки і йдемо. Вони кажуть нам, щоб не затримувались, бо ввечері має бути погана погода, кажуть щоб на Малу Близницю не йшли, тільки на велику. О 14:30 починаємо наш підйом, піднімаємось по стежці, яка йде попри підйомники. Справа - г. Стіг, зліва - 2 Близниці. При підйомі сильний вітер, хоча погода дуже гарна. О 15:00 виходим на Жандарми - це такі скелі. Чому Жандарми - за легендою - це жандарми, які приїхали розслідувати причини смерті братів-близнят і дівчини і почувши розповідь старого вівчаря, вони від страху скам’яніли. Також за легендою гори названі на честь братів-близнюків і дівчини, яку вони кохали. Брати шукаючи квітку едельвейс зірвались зі скелі, а дівчина не витримавши горя кинулася зі скелі в прірву.
Найбільше, що мені сподобалось тут - це Жандарми.
Сфотографувавшись на Жандармах, піднімаємось на Близницю, починають насуватись хмари, можливо буде дощ.
15:40 - піднялись на Близинцю. Є декілька груп, одна з Києва - дивляться нашу карту, просять попити води. При підйомі на гору йшли 2 людей, які тримали в руках маленькі жіночі парасольки, цікаво, якби відкрити ці парасолі, то вітер зразу би їх порвав, або можна було би їх використовувати як парашут. На Близниці Віталік пропонує збігати ще на Малу Близницю, спускаємось по хребту і піднімаємось на Малу Близницю. Зліва по дорозі між Малою і Великою Близницями, бачимо цікавий виступ, Віталік каже, що обов’язково туди залізе, хоча там сфотографуватись, але коли будемо повертатись.
О 16:00 - піднялись на Малу Близницю. Фотографуємось з міні-штативом. За нами Чорногірський хребет. У південному напрямку далеко видніються високі гори. Які гори не знаємо, припускаємо, що це вже в Румунії, а можливо - то був Піп-Іван Мармароський. Видно, що за Ясінею йде сильний дощ, видно блискавки. Повертаємось назад на Близницю, Віталік як і обіцяв лізе на виступ. Повертається, піднімаємось на Близницю і сходимо внзи, сходимо стежкою, яка йде біля озера Ворожеська. За озером бачимо в стороні отару овець, які дружно дзвенять своїми дзвіночками, хвилин через 20 зустрічаємо ще 2 овечок, які відбилися від отари, бо в них перебиті ноги. Овечки трохи відпочивають і йдуть далі за отарою. О 18:10 спускаємось на полонину, забираємо рюкзаки і йдемо ставити палатку, рубаємо дрова, розпалюємо вогонь, згадуємо що забули взяти чай, Віталік збирає ягоди чорниць, листки і стебла малини, ромашку і чебрець і варить з цього чай. Сьогодні буде чай особливий - чай з лісних дарів, але він нічим не гірший за звичайний чай, просто колір дуже дивний у нього. Вечеряємо, лягаємо спати, я ще фоткаю сузір’я Великої Ведмедиці.
Неділя, 8:30 - підйом, набираю води, розпалюю вогонь. Віталік йде варити чай, рано чай має апетитніший вигляд, ніж ввечері. Так як сьогодні за планом ми нікуди не йдемо, то ми відпочиваємо. Цілий день, колм ми були там - на нас сунули дощові хмари, проте ми так і залишились сухими, дощ обходив нас стороною. О 15:10 виходимо, щоби встигнути на 17:30-18:00 на автобус Хуст-Коломия. Приходимо о 17:22, чекаємо, автобуса не видно, я зупиняю попутні машини, які не зупиняються :(. Через півгодини намагань зупинити машину зупняєтсься Ford Sierra з Івано-Франківськими номерами. Їдуть у Богородчани, ми з ними можемо їхати до Делятина, до повороту на Надвірну, по дорозі дуже часто відкривається багажник у машині, спочатку водій ще закривав його через кожних півкілометра, потім їдемо з відкритим багажником. У Делятині машина перестає їхати, починає іхати і зразу зупиняється. Кажуть, що якась проблема з подачею дизеля. Хвилин 10 чекаємо - і диво - машина поїхала. Тепер уже в Делятині стоїмо і зупиняємо машини. Через 15 хвилин зупиняється і за 20 грн везе нас в Коломию до Шепарівського кільця, далі сідаємо на 2 маршрут і їдемо додому.
Далі див.фотки

Автор yAnTar Теги: Близниця, гори, Драгобрат, Карпати

Ось таким маршрутом 4 туристи (Вова О., Вова З., Ваня і я) пройшли цими вихідними. Сівши на поїзд Чернівці-Львів (я приєднався в Коломиї) доїхали до Івано-Франківська. Потім вночі, поїздом Івано-Франківськ-Рахів доїхали до Ясіні (біля 7:00). Пройшовши метрів 300 по залізничній колії повернули наліво, де городами добрались до пам’ятника - це був наш орієнтир, біля якого потрібно повернути направо. Потім кілометрів 3-4 йдемо по стежці вгору і вниз, по дорозі з правого боку є хати, біля яких пасуться коні, гавкають собаки. Зустріли по дорозі декількох місцевих жителів, питаємо чи правильно йдемо на Петрос. Так, правильно, відповідають нам. Зранку був туман, видимість біля 100 м, але зате яка краса, коли він розсіюється і гори проглядають крізь цей туман. Йдемо далі, туману вже немає, заходимо в ліс, проходимо хвилин 20-30, справа від стежки бачимо надпис питна вода, йдемо далі, в лісі стежка прямо нормальна, направо - болото, йдемо прямо, стежка йде вниз, швиденько спускаємось, стежка вже круто йде вниз, ми розуміємо, що йдемо не туди. Знімаємо рюкзаки, Вова О. і я йдемо на розвідку, доходимо до місця, де стежка роздвоюється, ми прийшли справа. А нам потрібно прямо, спускаємось вниз, беремо рюкзаки і повертаємось назад (дорога йде круто вверх і йти важко). Пройшовши хвилин 35-40 виходимо на дорогу, якою ми мали прийти, якщо би повернули направо, після позначки питна вода. Тут ми втратили біля 1,5 години часу. При виході з лісу зустрічаємо місцевих хлопців, за їхніми словами до Петроса ще 2 години часу (насправді ми вийшли через 5 годин). Вийшовши з лісу потрапляємо на полонину Стіна під горою Шеса. Пройшовши ще трохи доходимо до джерельця, п’ємо воду. Нас догяняє група з Вінниці, яка йде з провідником. Ми йдемо разом з ними. Стараємось йти за ними, бо думаємо, що провідник знає дорогу. Потім ми їх обганяємо і йдемо стежкою. Далі стежка роздвоюється, одна веде вниз, друга вверх в ліс, але вниз стежка краща, в лісі вона неважна, ми чекаємо на групу з провідником. Група з провідником також не знає куди їм йти, але йде лісом. Я довго шукав Вові цитрамон і ми відстаємо від групи. Йдемо швидко лісом, намагаючись догнати групу, потім ще зупиняємось щоб зашити мій рюкзак. Групи не видно і не чути. Ми йдемо лісом квазістежкою, Ваня пропонує вертатись до полонини і розбивати там палатки, але ми переконуємо його і впевнено йдемо до нашої мети. Стежка то з’являється, то пропадає, але за компасом і картою ми йдемо в правильному напрямку. Намагаємось догнати групу, гукаємо “Люди, є хтось”, ніхто не відкликається. О 14:50 виходимо на галявину, з якої видно Петрос. Перед нами крутий підйом на хребет, швидше за все ми мали вийти на цей хребет швидше і лівіше і вже по ньому йти. Привал. Через 5-10 хвилин за нами виходить група, яка була попереду нас. Ми в шоці. Ми весь час думали, що вони попереду і ми відстали від них, а вийшло якраз навпаки. Кажуть, що звідси на Петрос годинки 2. Час в горах ніби зупиняється, скільки не йдеш на гору - завжди 2 години до вершини. :). А ще якщо запитаєш у місцевого населення - то вони кажуть кілометр (у них кілометр - це час, який людина проходить за годину ).
Піднімаємось досить круто на хребет, йти стає все важче і важче. Сили покидають нас. На цьому підйомі Вові О. важко підніматись. Майже весь похід він йшов першим, задавав досить швидкий темп руху, але тут сили покидають його. Вова З. бере його рюкзак і виносить на хребет. Вова О. підкріпившись шоколадкою, відновлює сили і йде далі (в результаті він першим з нашої групи вийшов на Петрос). Не маючи досвіду таких походів ми явно не розрахували з їжею (взяли не на 2 дні, а на 5-6), потім несли її і прийшлось подарувати частину їди місцевим жителям, а частину їжі залишити під великим каменем на підйомі до г.Петросул (їжа в бляшанках, так що не зіпсується). Піднімаємось на Петросул (1781 м н.р.м). На Петросулі я повністю вибиваюсь із сил. Вже на підйомі на Петросул, я відставав, по дорозі з Петросула на Петрос, я відстаю все більше і більше. Всім відома фраза про “9 життів кішки”. Якщо застосувати її до мене, то 8 своїх життів я втратив при підйомі на Петрос. Навіть не хочу фотографувати гори, хочу тільки добратись до вершини. На останньому підйомі доганяю Ваню, якому також дуже важко йти, ми останні з групи, хто піднімається на гору. Ваня жартує: “Тарас викликай рятувальників, я далі не йду”. О 16:50 Ваня і я завершуємо вихід на г.Петрос. Для нас двох підйом на Петрос зайняв майже 10 годин, для Вови О. і Вови З. на півгодини менше (якщо відняти 1,5 год. блукання то вийшли би за 8, а може і швидше, так як втратили сил на підйомі, коли блукали). Перекусивши на Петросі, відпочивши, хвилин через 40 починаємо спуск, спуск набагато легший за підйом. Обговорюємо, що завтра ми не йдемо на Говерлу, а йдемо в Лазещину на поїзд і додому. По дорозі зустрічаємо чоловіка з Кривого Рогу (він нам підказав, що в Лазещину далі йти, ніж на Заросляк), який подорожує горами на велосипеді у 60 років. Він розказує, що був і в пустелях, і в Карелії, раніше об’їздив цілий Радянський Союз на велосипеді, організував веломарафон Кривий Ріг - Владивосток. Мда, мені б таке здоров’я, треба більше спортом займатись, а не за компом сидіти. Нам соромно, я з Івано-Франківської, а хлопці з Чернівецької області, а нам людина з Кривого Рогу каже, як краще йти, через Заросляк, чи Лазещину. На полонині Скопеській ночуємо - тут є місце для вогню, джерело, хатинка. Основне - це є дрова і вода. Тут ми перший раз за день нормально поїли. Тушонка з макаронами, чай з згущеним молоком і червоне вино. Лягаємо спати о 22:30. Темніє в горах швидко, ще немає 22.00, а вже темно. Спимо без задніх ніг.
Ввечері ми ще думали, чи підніматись на Говерлу, чи йти в обхід її. Ранком твердо вирішуємо - підніматись, хавчика вже менше, рюкзаки вже легші. Снідаємо - гречка з тушонкою і чай зі згущонкою. Планували вийти о 10:00, виходимо о 11:00. Ще вчора нам сказали, що ми можемо зекономити трохи часу, якщо підемо не дорогою з місця нашого ночлігу, а траверсом, йдемо по ледь помітній стежині, йти по ній добре, тільки вузька і постійно рюкзаками чіпляємся за гілки дерев. Хвилин за 20 (так як нам сказали вчора туристи, а не місцеві жителі ) доходимо до сідловини (1537 м н.р.м). Тут позначка до Говерли - 2 км (1:30 год. часу), до Петроса 4 км (1:45). Недалеко від цієї позначки стовп з надписом WC, який показує прямо в ліс. WC не видно. Піднімаємось по стежці на Говерлу - маршрут добре промаркований, через кожних 100 метрів висоти є позначки. Радіємо кожним 100 м набраної висоти. Підніматись набагато легше, ніж на Петрос, через 1,5 год. виходимо на найвищу вершину України - Говерлу. На Говерлі людей - як на Калинівському базарі :). Найбільше на Говерлі жовтих прапорів - це 372 молоді рухівці зійшли на Говерлу. Чуємо з різних боків румунську, польські мови. З Говерли, так як і з Петроса - дуже гарний краєвид, видно всю Чорногору, вдалині видніється Піп-Іван із залишками обсерваторії. Спускаємось вниз, в планах зайти ще на водоспад, але ми не знаємо дороги, хлопці з раціями і у формі на горі кажуть, що потрібно на Говерляні повернути направо. Крім нас, ще 2 групи хочуть йти на водоспад, але не можемо знайти стежки, йдемо все нижче і нижче, а стежки немає, тільки зарослі альпійки. Вирішуємо, що сьогодні буде без водоспаду, милуємось ним здалеку. З однієї сторони шкода, що не були на водоспаді, з іншої - не знати, як склались би у нас справи з транспортом з Заросляка.
Заходимо в ліс, йдемо по стежці, спускаємось до Пруту, О 15:15 - ми на Заросляку, о 17:00 нам потрібно встигнути у Ворохту на вокзал. Бачимо бусик, який відправляється на Самбір, добігаємо до нього і просимось підкинути до Ворохти, погоджується, але місць нема і тільки стоячи (чесно кажучи, на інше ми і не розраховували). По дорозі йде багато туристів, які зупиняються наш бусик і який не зупиняється. У бусику жара неймовірна, з нас просто тече (та і не тільки з нас, не завидую пасажирам, яким у бусику до Самбора їхати), але краще проїхати 18 км у жарі, ніж йти пішки під сонцем. Гарно дякуючи, виходимо у Ворохті. Поїздка з Заросляка до Ворохти нам обійшлась по 5 грн і то водій відмовлявся брати гроші.
На вокзалі обідаємо. Сідаємо у раховоз Івано-Франківськ-Рахів, людей у Ворохті багато, але місця вільні ще є, на кожні зупинці людей (в більшості туристів) все більше і більше. У Яремчі вагони вже забиті повністю. У Делятині пересідаємо на поїзд Делятин - Коломия. О 20:15 - в Коломиї, хлопці беруть квитки на поїзд Чернівці - Коломия (за моєю пропозицією чуть не сіли в інший поїзд) і їдуть додому.
Ось так закінчилась моя перша серйозна поїздка в Карпати, раніше бував 3 рази на Говерлі і 2 рази на Хом’яку, але то все були одноденні подорожі автобусом або машиною.

З погодою нам повезло, вона була просто супер, один мінус, що пацани спеклись на сонці (у мене шкіра темнувата, тому мені повезло і я не спікся).

Розповідь іншого учасника походу читайте тут  і тут.

Поїзд Чернівці-Львів	По дорозі на Петрос	В тумані видніється Говерла	Веселка в тумані
Туман розсіюється	Привал	Свидовецький хребет ?	Стежка по дорозі на Петрос
Група, яку ми обійшли, самі не знаючи, як	Вова вийшов на Петрос	УРА, я виліз на Петрос	Ваня також виліз
Вид на Говерлу з Петроса	Те саме, але при 4-кратному зумі	Говерла	Говерла
Спуск з Петроса	Спуск з Петроса	Спортсмен з Кривого Рога	Говерла
Наші палатки	Захід сонця	Ось такий він Петрос - там ми були днем раніше	Екологічний пункт
WC	За нами Говерла	Говерла	Карпати
Каміння при підйомі на Говерлу	Вова З. йде на посадку	Далеко Піп-Іван з руїнами обсерваторії	Заслужений відпочинок
Краєвид з Говерли	г. Брескул	Під Говерлою	Водоспад здалеку
Прут (ось такий він тут маленький і чистенький)	Чотири богатирі (зліва направо Вова О., Ваня, Вова З., Тарас)	Банк Аваль у Ворохті	Вовин ірокез
На вокзалі у Ворохті

Отара овець.

З.І. Орієнтувались по карті(Східні Карпати - угорська карта) і компасу (в неділю помітили, що його загубили ).

Автор yAnTar Теги: Ворохта, Говерла, гори, Заросляк, Карпати, Петрос, Ясіня

Цього тижня таки й вийшли на Хом’як, на відміну від попреднього разу.

Йшли серпантинною дорогою (маршрут 201). від початку маршруту до вершини тривало 3 години 20 хвилин. Виходили на гору не з полонини Бараня, а з полонини Хом’яків. Погода була пречудова, тільки на горі був вітер.

З.І. Різниця між наймолодшим і найстаршим учасником похзду складала 48 років (наймолодшому - 5 років, найстаршому - 53).

Короткий фотозвіт:

Автор yAnTar Теги: гори, Карпати, Татарів, Хомяк