yAnTar блог - про моє життя » гори

Гори Гуцульщини

yAnTar — Sun, 11 Jul 2010 21:23:47 +0000

Разом з картою Горгани, Свидовець купував путівник “Гори Гуцульщини”. Парадоксально, але книгу про гори України видають у Кракові польські автори. Книга складається з декількох частин, написаних різними авторами – географія, геологія, рельєф, клімат, рослинний і тваринний світ Карпат, основні туристичні маршрути, архітектура, побут, одяг, музика Гуцульщини. Також є багато карт, правда всі написи на картах польською мовою. Також цікаво виглядають 3 панорами з Говерли. Якість поліграфії – просто суперова (при ціні всього 40 грн за книгу). Але в бочці меду, як завжди знайдеться ложка дьогтю. Вже з перших сторінок помітно помилки перекладу. Таке враження, що людина, яка перекладала книгу зовсім не орієнтується в Карпатах. с. Луча, р. Лучка (правильно має бути Люча і Лючка), г. Данцер !!! (по-польськи Dancerz). Також з’являються і описки – коли пишуть про дослідження Карпат у XIX ст. і згадують 1960 р., площі озер – в 10 раз збільшені (Бребенескул і Несамовите в книзі мають площі відповідно 5,9 і 3,9 га). Незважаючи на ці помилки книга сподобалась, побільше би таких книг видавалось в Україні.
P.S. З книгаю можна було отримати додатково карту Горган (10 грн), але їх зараз уже нема.в наявності.

Шпиці – частина 2

yAnTar — Thu, 01 Oct 2009 19:47:05 +0000

Друга частина нашого походу на Шпиці (першу частина тут) почалася ранком на Несамовитому озері. Намети ззовні і земля були покриті інеєм, вночі був мороз. Спочатку було трішки холодно, але вийшло сонце і зразу стало тепло. За кільканадцять хвилин до 9 виліз з намету. В моїх планах ще були відвідини Гутин Томнатика. Проте ніхто мені не хотів складати компанію (ех, шкода, що не було ні Вови Осіпова, ні Зеленюка – вони б точно пішли зі мною), народ ще відпочивав. Швиденько перекусивши, взявши карту, компас і шоколадку пішов на Гутин Томнатик.
О 9:25 я вийшов від Несамовитого. 5 хвилин підйому і я на хребті, тут зустрів хлопців, які питали, якою стежкою йти (траверсом, чи вершиною). Я пішов попереду, вони за мною, але досить швидко я від них відірвався (найважче, що я взяв – це була шоколадка ). О 9:45 піднявся на вершину перед г.Ребра. Тут був вказівник, що до Томнатика ще 1 год. 20 хв (а в мене було виділено всього 2 год. на шлях туди і назад). Насправді, до Гутин Томнатика звідси я добрався за 22 хвилини (час, напевно, розраховано для туристів із спорядженням). Піднімаюсь на вершину Томнатика, внизу гарно переливається оз.Бребенескул. Погода просто чудова, гарні краєвиди – десь далеко над горами піднімаються хмарки.
Я піднявся на цю вершину, яка мені не давала спокою місяць від того часу, коли ми ночували на оз.Бребенескул. Тоді вона мене просто зачарувала. В моїх уявах вона ввижалася хребтом гігантського стегозавра, який закам’янів тут 170 млн.років тому. І ось, я тут, на вершині, хоча, тут, не відчуваєш краси цієї гори, яку можна споглядати знизу від озера. 5 хвилин перепочинку і назад.
На зворотньому траверсі г.Ребра зустрів хлопців з Хмельницька (яких обганяв, коли йшов сюди), показав їм на карті, де ми зараз є, куди дорога на Гутин Томнатик, де Бребенескул (одного з них – onsnov – впізнав на аватарі на travel.org.ua), попросив ковток води у них. 11:10 – я на на Несамовитому озері, звідки стартував недавно. Варимо на пальнику (дякую Юрі за позичений пальник) вівсяні пластівці із згущеним молоком, п’ємо чай, збираємо намети і вперед. Довго ми збирались, вийшли аж о 12:40 (не памятаю походу, коли ми так пізно виходили). На Туркул підніматись не стали, траверсуємо його. Данціж також траверсуємо. Далі Пожижевська, на яку піднімаюсь за стандартні 8 хвилин. На Пожижевській робимо перекус і вниз до метеостанції. Стежка не дуже приємна – стрімко і постійно чіпляємось рюкзаками за альпійку. 40 хвилин спуску і ми біля метеостанції. Ще 10 хвилин і ми на Заросляку. До поїзда з Ворохти ще 2 години 20 хвилин. На Заросляку багато автобусів, є надія, що доїдемо з кимось до Ворохти. Проте, ця надія швидко гасне, ніхто з водіїв не хоче взяти нас (в одних нема місця, в других – інші причини). Перспектива йти пішки 20 км нас не приваблює, але що поробиш. Йдемо по дорозі, зупиняємо машини, автобуси. Ніхто не зупиняється. Так ми проходимо біля 2 км. На обочині бачимо УАЗик, знаходимо водія, за 80 грн (20 грн з кожного) нас везуть у Ворохту. Уррра.
Водій УАЗика виявився місцевим Шумахером. Стрілка на спідометрі машини на окремих ділянках дороги показувала 100-110 км/г (максимум на спідометрі – 120). Ще не бачив, щоб перед лежачим поліцейським водій натискав не на гальма, а на газ(двох лежачих поліцейських ми пролетіли на швидкості 60 км/г). Так ми швиденько домчали до Ворохти.
У Ворохті біля пам’ятника Шевченка зїли паштет, консерву і сіли у поїзд Ворохта – Івано-Франківськ. У Татарові сіло дуже багато дітей (таке враження, що ціла школа), вагони забились повністю. У Делятині нас чекала пересадка на поїзд до Коломиї. Людей зібралось дуже багато. Ми стали позаду. Поїзд зупинився так, що двері вагону опинились якраз напроти мене, я протиснувся трохи вперед, люди просто навалилися з боків і мене занесли (в прямому значенні цього слова) у вагон. До Коломиї доїхали без проблем. Там пересіли на поїзд до Чернівців. Планували трохи поспати, але якісь репери слухали свою музику на піввагона, тож спання нормального не вийшло. Біля 12 години ночі я зайшов до хати. Похід вдався повністю: побачив Шпиці, піднявся на Гутин Томнатик. Ще в планах цього року пройтись Мармаросами, доки ще не випав сніг.

Фотографії з походу

Ранок на Несамовитому	Несамовите на фоні Туркула		Моя ціль того дня – Гутин Томнатик
оз.Бребенескул	Петрос, Говерла	Бребенескул	Піп Іван
Піп Іван	Гутин Томнатик	Невідома гора	Гутин Томнатик
Несамовите	Говерла	На метеостанції

Чорногірським хребтом – день 2 і 3

yAnTar — Fri, 04 Sep 2009 20:56:33 +0000

Перший день мандрівки Чорногірським хребтом закінчився ночівлею на озері Бребенескул. Другий день почався о 7 ранку, коли під звуки Mann gegen Mann ми почали просинатися.О 7:30 вийшли з намету. Поки сонце ховалось за горами – було трішки холодновато, але коли сонце вийшло з-за гір – то швидко стало тепло. Намет сушити не прийшлось, бо цілу ніч дув вітер і намет був сухим. Але незважаючи на це, швидко вийти нам не вдалось. Дуже довго не вдавалось розвести вогонь. Жереп горіти не хотів, сухий спирт також чомусь горів дуже погано, Яценюк “горів” також погано (а у Підкамені так добре горів Яценюк, що я навіть сказав, що буду за нього голосувати ). На цьому ми втратили більше 2 годин (це нам коштувало підйому на Петрос). Нарешті вдалось розвести нормальний вогонь і закип’ятити воду. На сніданок – вівсяні пластівці із згущеним молоком – що ще може бути смачнішим вранці в горах.
О 10:50 виходимо з оз. Бребенескул, піднімаємось на хребет, перед нами найменший двотисячник України – г. Ребра (2001 м). О 11:25 ми на вершині г. Ребра. Звідси гарно видно г.Шпиці – дуже гарні скелі, обов’язково треба туди піти. Маленький відпочинок, фотка на вершині і вперед. О 12:00 ми на стежці біля Несамовитого озера. Я пропоную збігти вниз, знімаємо рюкзаки, але потім бачу іншу стежку і знову пропоную піти другою стежкою. Доходимо до другої стежки і виникає думка, а для чого бігти вниз, згори так гарно видно озеро, а внизу напевно купи сміття. До Несамовитого не йдемо. Дивимось на карту, за Несамовитим бачимо хребти Малі Кізли і Великі Кізли. О 12:20 біля підніжжя г.Туркул. Підйом на Туркул здається дуже стрімким. Перед самою вершиною кам’яні ворота. Мій прогноз – 40-50 хвилин на підйом. О 12:43 ми на вершину Туркула. Весь підйом, включно із фотографуванням зайняв 23 хвилини. Я очікував чогось важкого від цієї стрімкої вершини, а виявилось не все таким складним. З Туркула відкривається гарний краєвид – сама гора знаходиться десь на половині дороги між Петросом і Попом-Іваном. Їмо нашу енергетичну суміш і вперед.
13:04 – біля підніжжя г.Данціж. Через 23 хвилини ми на вершині г.Данціж. Традиційна фотографія біля вказівника гори і на Пожижевську. Біля підніжжя (13:50) традиційний прогноз – я сказав, що 15-20 хвилин і ми на вершині Пожижевської (ми ж круті хлопці ), в результаті підйом на Пожижевську зайняв 8 хвилин (на вершині були о 13:58). Знову традиційна фотографія і вперед – на останню вершину перед Говерлою – Брескул. 20 хвилин, не більше нам потрібно на підйом. В результаті вкладаємось в ці 20 хвилин (14:13 – 14:33), останні метри бігли, щоб вкластись в ці 20 хвилин. На вершині Брескула їмо сардину, відпочиваємо перед “штурмом” Говерли. Знову ж таки ділимось думками, скільки часу нам потрібно на Говерлу (55 – 1:15 хвилин). Всього підйом від підніжжя Говерли до вершини зайняв у нас 24 хвилини (15:20 – 15:44). На Говерлі, як завжди багато людей – видно групу людей з угорським прапором, звідусіль чути іноземну мову (як йшли по хребту – то чули польську, англійську, німецьку мови). На Говерлі таблиця з викарбуваними містами і надписом “Ми перемогли! Наш Президент Віктор Ющенко. Ми підемо з вами в майбутнє! Прочитайте наше звернення у 2015р.”. Це нагадує надписи типу “Тут був Вітя”, тільки мажорний. Я нічого поганого проти Ющенка не маю (у 2004 р. активно його підтримував) але для чого таке писати.
На Говерлі знаходились ми недовго (як підмітив Вова Осіпов, напевно, найменше з тих усіх, хто піднявся). Спускаємось з Говерли, Вова Зеленюк постійно відстає, бо їсть малину. Рівно на висоті 1800 м н.р.м знаходимо “плантацію” малини. Я і Вова залізаємо туди, кличемо другого Вову. Малини багато і малина велика. Біля 15 хвилин їмо малину (витоптали добрий шмат плантації). Доходимо до будинку лісника, йдемо далі до полонини Скопеська. Йдемо не дорогою, а траверсом. Від будинку йдуть дві стежки – перша до туалету, друга – нормальний траверс. О 17:33 приходимо на полонину Скопеська, Тут нас чекає неприємний сюрприз – води нема – джерело пересохло, а місце таке хороше – є дрова, місце для вогнища, дерев’яна альтанка. Я залишаюсь хлопці йдуть в протилежні боки шукати воду. О 18:00 виходимо і йдемо під Петрос, надіючись там знайти воду. Бачимо там 2 намети. Виходимо на горбочок, я кричу, чи там є вода. Відповідають ствердно. Ура. О 18:40 знімаємо наші рюкзаки. Все – більше сьогодні нікуди не треба йти. За сьогодні ми пройшли досить велику частину маршруту. Завтра тільки підйом на Петрос і спуск у Кваси (так ми думали). Приносимо дрова, розкладаємо вогонь. У ялин знизу є дуже багато сухих гілляк – добре горять. На вечерю суп і класична гречка з тушонкою, ну і звичайно напій туристів – чай. Допили наш бурбон, посиділи ще біля вогню, згадали навчання в університеті, екзамени, сфотографували нічний Петрос (фотографували з витримкою 15-45 сек – ні фіга не видно, вийшли чорні квадрати Малевича).
Я ще ввечері сказав, що 2 дні погода була супер, треба щоб завтра був екстрім – так і сталось, накаркав. Ще звечора було видно блискавки, але дуже далеко. Невдовзі небо почало затягувати і Петрос був повністю у тумані. Вночі прокинувся від монотонного постукування дощу. А під ранок дощ уже посилився, десь 0 6:50 дощ перетворився на тропічну зливу, але за 5 хвилин пройшла і продовжився звичайний дощ. З намету вилазити не хотілось. Поснідали в наметі. Десь біля 9 години дощ потрохи зупинився. Вилізли з намету зібрали рюкзаки, намет і … пішли на Петрос (заховавши рюкзаки під ялинкою). Старший турист з Києва (познайомились вчора ввечері) казав що не має змісту йти на Петрос в таку погоду (все були в тумані, видимість була – максимум 100 метрів). Я не хотів йти на Петрос, тому що був трохи замерз. Але Вови мене переконали. Проте довго ми не піднімались. Вийшли на відкриту поляну – там був дуже відчутний вітер, пройшли ще хвилин 5 і повернулись назад. Взяли рюкзаки і додому через Лазещину. По дорозі, трохи нижче колиб, зустріли псевдотуристів, які несли палатки і спальники у руках. О 13:00 біля Казьмещика дощ уже перестав падати, ми сіли пообідати, тут нас догнав турист із Києва. Далі до Лазещини йшли уже разом. О 15:00 були в Лазещині, переодягнулись, перевзулись (мої кросовки промокли повністю – треба купити нормальне взуття для походів), зїли кільку, купили по пиву і чекали автобуса аж 2 години. Сіли на автобус Ужгород-Чернівці і так доїхали аж до Чернівців(я в Коломиї не виходив, бо переїхав жити у Чернівці), простоявши (автобус поламався) ще в Коломиї годину.

Так закінчилась наша перша мандрівка Чорногірським хребтом. Якщо б мати пальник, то цілком реально за другий день вийти до Петроса і спуститись вниз до води (саме так і хочемо зробити). Дуже сподобалась гори Шпиці, Гутин Томнатик, обовязково ще цього року хочу піти туди.
Далі фотографії з другого дня походу (з третього дня жодної фотографії нема). Ще пізніше викладу панорами з походу.

Якщо вам не під силу Чорногора і піший туризм відпочивайте разом з нами. Наша компанія допоможе вам провести отдых в египте – в колисці світової цивілізації.

Звіт Вови:
Частина 1
Частина 2

Гутин Томнатик (одне з найкрасивіших місць, що я бачив)	Гутин Томнатик	Гутин Томнатик	оз. Бребенескул
оз. Бребенескул	Гутин Томнатик	Ребра	Ребра
На задньому плані Петрос Говерла	На вершині г.Ребра	Шпиці	Шпиці
Шпиці		оз. Несамовите	оз. Несамовите
оз. Несамовите	Ми на фоні Несамовитого	Туркул	Туркул
Туркул	Шпиці	Говерла	Туркул
Підйом на Туркул	На вершині Туркул	“Юний альпініст”	Данціж, Пожижевська, Брескул, Говерла (справа наліво)
Вершник без голови	На вершині Данціж	На вершині Пожижевська	Заросляк
На вершині Брескул	Брескул (позаду красуня Говерла)	Ловлю мобільний звязок на Брескулі	Говерла
На фоні Говерли	Підйом на Говерлу	“Тут був Вітя з Києва”	Остання вершина походу
Говерла з іншого боку	Плантація малини	Красень Петрос	“Юний географ”

Піп Іван Чорногірський

yAnTar — Wed, 29 Jul 2009 18:47:51 +0000

На вихідних не хотілось сидіти вдома і в четвер вирішували куди йти. Маршрут на Несамовите відпав через масове сходження за участю Ющенка і можливі проблеми з добиранням до Заросляка. Тоді виникла ідея спробувати піднятись втретє на Піп Іван.
В суботу о 6 годині ранку сідаємо на автобус Коломия-Верховина. В автобусі уже є 3 хлопці з рюкзаками. Між нами відбувається такий діалог:
(я) У Верховину ?
- так у Верховину
(я)а далі в Дземброню ?
- в Дземброню
(я)на Попа ?
- на Попа
(я) через Вухатий, чи через Смотрич
- ще не знаємо (ми також не вирішили, якою дорогою будемо підніматися, якою спускатись).
Підніматись будемо гуртом, а гуртом, як відомо, і батька легше бити.
У Верховину приїжджаємо о 9:00. Чекати до 12:00 на автобус до Шибеного трохи довго і ми вирішуємо взяти бус до Дземброні. В саму Дземброню водій хотів 150 грн, домовились за 100 до повороту на Дземброню. Потім уже хотіли в саму Дземброню, але водій не встигав. О 10:15 виходимо, погода гарна – на небі ні хмаринки, тільки сонце припікає. О 11:00 повертаємо наліво, бачимо щит “Еколого-Пізнавальна стежка Дземброня – г. Піп Іван”. (Цією дорогою я ще не ходив. Попередні 2 рази – я ходив прямо селом, і стежка виходила потім на цю стежку біля входу в густий ліс), Сонце починає припікати ще сильніше і підніматись стає дедалі важче. Стрімкий підйом і палюче сонце остаточно мене добивають і я починаю відставати. Ще й перед нами півгодини їде УАЗ і смердить своїми вихлопними газами. Зупиняється перед перелазом, ми його обганяємо, він знову нас доганяє і знову ми дихаємо не чистим гірським, а повітрям від УАЗика. Доходимо до ферм, робимо привал (справжній, а то ми і так зупинялись через кожні 5-10 хвилин). УАЗик не може виїхати в горб, на якому вони мають зупинитись. Але водій впертий і десь за 4 разом ледве виїхав. Ура. Більше не будемо вдихати його вихлопи.
Трохи вище ферм дорога роздвоюється – направо на Вухатий, прямо – на Смотрич. Вирішуємо, що піднімаємось через Вухатий Камінь, а спускатись будемо через Смотрич. Зі сторони Смотрича на нас йде хмарка і швидко нас накриває. Починається гроза, ховаємось під деревом, хвилин 15 чекаємо, коли закінчиться дощ. Одягаємо дощовики і, як завжди, коли одягаєш дощовик – дощ закінчується. Заходимо у ліс – сонця нема, йти стає набагато легше. Швиденько доходимо до водоспаду, тут зупинилась на привал велика група – біля 15 чоловік. Група йде, зупиняємось ми, фоткаємо водоспад, фоткаємось самі, робимо перекус і вперед.
Підйом на Вухатий дається нам важкувато – сонце пече дуже сильно. Як тільки випадає нагода – ховаємось від сонця за камені. О 14:30 виходимо на вершину Вухатого. Ось тут закінчилась наша з Вовою мандрівка на Піп Іван минулого разу. По дорозі на Вухатий сталась цікава історія – одного з наших “нових” знайомих я впізнав – ми були знайомі ще років 15 назад – він приїжджав в село до бабусі, а я там раніше жив. Ніколи не думав, що можна так зустріти знайомого дитинства (але як кажуть – Земля тісна) Робимо швиденький перекус і вперед на Попа. Далі йти набагато легше, спочатку дорога йде вниз, потім плавно піднімається вгору. Півтора години ходьби з Вухатого і ми на вершині. Можна скинути рюкзаки і відпочити. Ура, за третім разом ми підкорили цю вершину. Ззовні споруда виглядає гарно, але всередині обсерваторії дуже брудно, дерев’яне перекриття обвалилось. З вершини Попа відкривається чудовий краєвид, вдалині видно Говерлу і Петрос.
О 17:10 починаємо спуск вниз. Йдеться назад легше і швидше. Доходимо до розвилки Вухатий Камінь-Смотрич. Трошки правіше Смотрича висять чорні грозові хмари. Хлопці думають, щоб повертатись через Вухатий, я наполягаю на Смотричі. Йдемо через Смотрич. О 18:40 виходимо на Смотрич, фотографуємось, ми з Вовою інсценізуємо кадр з Титаніку . Смотрич за своєю красою нічим не поступається Вухатому Каменю. Спускаємось вниз, грозові хмари нас обходять стороною. Спускаючи зі Смотрича, я знову відстаю (але не через втому, а через бажання сфотографувати кожен камінь). Справа від стежки видно красиві скелі. Як на мене (це не тільки моя думка, а всіх, хто спускався) – спуск зі Смотрича набагато складніший, ніж з Вухатого – спуск стрімкий, глина їде з під ніг (мене виручають трекінгові палиці). Якщо би тут був дощ – прийшлось би всім несолодко. Зайшовши в ліс ми уже розслабились – півгодини їли чорниці, йшли повільно. Біля 21:00 прийшли на місце ночівлі – велика галявина вище ферм, під лісом. Далі стандартний розклад – розкладання наметів, розпалювання вогнища, вечеря, посиденьки біля вогню.
Рано погода дуже зіпсувалась. Зі сторони Попа на нас йшли чорні хмари, був вітер (якщо внизу був сильний вітер, то можна тільки уявити, який вітер був на хребті), крапав трохи дощик.
Так як лягли пізно (біля 2 години), то наступного дня не йшли на автобус Буркут-Коломия, а вийшли о 9:40 з надією, що пішки до самої Верховини йти не будемо, а по дорозі щось нас підбере. Так пройшли до повороту на Дземброню. Почався дощ, проте довго не йшов – хвилин 20 не більше. Дійшли до Бистреця. У Бистреці нас догнав УАЗик, на водія якого ми були злі днем раніше (той самий, який їхав на Попа і забруднював повітря). Водій УАЗика взяв до себе на борт Андрія, в якого боліла стопа, Богдана і всі наші рюкзаки на багажник. Далі уже йшлось набагато легше. Проте довго йти не довелось, Через 40 хвилин нас підібрав вантажний мікроавтобус Мерседес. В бусику було дууже брудно, багато порохів, але як сказав нам водій: “краще х.йово їхати, ніж гонорово йти”. Так він нас довіз до Ільців, де нас чекали Андрій і Богдан. Гроші брати відмовився, пояснивши це тим, що сам знає, що таке туристи і як ходити добре з рюкзаком.
З Ільців йдемо пішки у Верховину, не доходячи хвилин 20 до автовокзалу нас трьох (2 Андріїв і мене) підвозить родич другого Андрія. Чекаємо на автовокзалі на Вову, Діму і Юру.
Вова і Діма їдуть першими автобусом Ворохта-Городенка до Снятина. Андрій і Юра після них у Франківськ (потім їм до Львова), а інший Андрій і я сідаємо на франківський автобус, що їде через Коломию. Нарешті, я таки піднявся на Попа, та ще не просто піднявся, а зустрів старого знайомого і знайшов ще 4 нових.

На старті	Вершини Смотрича	Важко піднімаюсь на фоні Дземброні	Дощик
Дзембронський водоспад	Дзембронський водоспад	Підйом на Вухатий Камінь	Замучені життям
Вухатий Камінь	Погляд в далечінь	Каміння на Вухатому	Піп Іван
Вова і я	Останні кроки	Обсерваторія	Обсерваторія – вид згори
Справа – Говерла, зліва – Петрос	У вікні	Цегла, з якої збудована обсерваторія	На обсерваторії
	Обійми	Поцілунок	Прощальний погляд
На Смотричі	Титанік на Смотричі	3 богатирі	Печера
Каміння на Смотричі	Каміння на Смотричі	Спуск вниз	Скелі Смотрича
Скелі Смотрича	Каміння	Камінь на задньому плані нагадує голову гладіатора	Приготування вечері

UPD.
Фото від львівських знайомих

Фото на вершині

Дівчата штовхають УАЗик

Наші намети

Протяте каміння

yAnTar — Sun, 23 Nov 2008 15:08:05 +0000

Минулого тижня у мене була заманлива пропозиція піти на Говерлу. Але буквально день-два перед походом мені нагадало моє коліно і я вирішив не ризикувати (як потім виявилось правильно зробив – бо після цієї нетривалої подорожі до Протятих камінь – коліно почало сильно боліти, особливо при спуску). По дорозі сюди видно, що наробила літня повінь. Чим ближче до гір – тим більші наслідки. Вже у Косові потрібно їхати через тимчасовий міст, основний зруйнувала вода. А у Великому Рожині Черемош взагалі забрав добрий шмат дороги. В липні я був біля скель у Великому Рожині, там була широка дорога, стоянка для машин, біля водоспаду був базарчик, зараз цього всього немає – зруйнував Черемош, “дорога” пролягає повз скелі. Як кажуть, чим далі в ліс – тим більше дров. У с.Підзахаричі Вижницького р-ну дорога також сильно зруйнована, на одній ділянці видно, як колишня розділююча смуга на дорозі зараз заходить у воду, також в одному місці видно залишки паркана, місце де була хата – забрав Черемош.

Доїхавши до межі сіл Підзахаричі і Розтоки, запитали місцевих жителів, як проїхати до Протятих камінь, сказали, що можна прямо з того місця де ми зупинились повернути наліво і треба буде йти далі пішки, або можна йти через перевал Німчич (ми так і планували через нього) – потрібно повернутись назад біля 500 м і повернути уже направо біля каплички. Так і зробили. Далі дорога вгору серпантином і зупинка біля колиби на межі Вижницького і Путильського районів. Це і є перевал Німчич. Далі повз бугельні витяги йдемо вгору і вгору.

По дорозі відкриваються гарні краєвиди – справа розкинулись хати якогось села (швидше за все Розтоки, можливо Підзахаричі), повз них змійкою звивається Черемош. Якщо піднятись різко вгору, потрібно повертати наліво (потім ми бачили іншу дорогу, яка веде полого). Справа далеко видніється якийсь хребет, можливо, Чорногірський, зліва лісисті гори висаджені, як під лінійку. Ще трохи піднявшись вгору, починаємо спуск вниз, через 15-20 хв бачимо перші скелі. Що перше кидається в очі – величезна купа сміття і повно надписів на кшталт “тут був Вася” – жодні гори, скелі не обходяться без них. Крім надписів є також видовбаний профіль черепу і облич на каміннях.

Протяте каміння – це скелі, які утворились з розбитих пластів пісковика, які насунуті один на одного. Скелі вражають своєю величчю, висота каміння складає подекуди 40-50 м.

Тут недалеко знаходяться ще печера Довбуша – довжиною біля 20 м і Залізне джерело в урочищі Лужки. В печеру нам сказали, що потрібно провідника, бо самі не знайдемо, а до Залізного джерела ми не доїхали через погану дорогу, а пішки йти 4 км по суцільному болоту не хотілось.

Насамкінець процитую класика української літератури.
“Раз заїхали на високу гору Німчич і бачили звідси при заході сонця щось таке гарне і срібне як мрія, – кажуть, що то зветься Розтоки, але я думаю, що то ніяк не зветься і що його вже тепер там нема, бо щось такого може показатись тільки раз і зникнути, а вже якби хто вдруге хотів би те саме побачити, то не знайшов би” – так писала Леся Українка в листі до О.Кобилянської 1 серпня 1901 р., описуючи своє враження від подорожі.

Фото

с. Великий Рожин – скала над Черемошем	с.Розтоки	с.Розтоки	Звідси ми вийшли
Шишки	хребет (можливо Чорногірський)	Краєвид	Ряди ялинок
Череп	Протяте каміння	Протяте каміння	Протяте каміння





Таке тут зробили наші люди	Дерево з декількома стовбурами	Краєвид	Той самий хребет затягнутий хмарами
Стежка назад

Декілька панорам

Черемош

На задньому плані хребет (можливо Чорногірський)

І декілька відео

Піп Іван Чорногірський – невдала спроба №2

yAnTar — Wed, 22 Oct 2008 07:14:04 +0000

Після першої невдалої спроби підняття на Піп Іван я дуже сильно хотів вийти на неї. Але за рахунок різних обставин (хвороба, весілля у знайомих, не було з ким йти) похід відкладався і відкладався. Я розумів, що чим з кожним тижнем ймовірність піти наступного тижня зменшується внаслідок погоди, а взимку в гори я не ходив. Одного разу мені навіть снилося, що я вийшов на цю гору. І ось в суботу, Вова Зеленюк (з ним я ходив на Петрос і Говерлу) склав мені компанію (він також мав одну невдалу спробу покорення Попа Івана) і о 15:00 сівши в автобус Коломия-Буркут ми вирушили в Дземброню. Хто їхав цим автобусом, той знає, який рівень комфорту у ньому – тут і клімат-контроль (з вікна дує, внизу – жарко), і музика зі спецефектами (особливо, коли переключаються передачі, деколи з другого, або третього разу) і швидкість пересування (3 год. з Коломиї у Верховину) т.ін.

О 19:00 нарешті наш автобус приїхав (якщо це можна так назвати) у Дземброню. Надворі досить темно, швиденько доїдаємо бутерброди і о 19:20 вирушаємо в дорогу – йти до місця ночівлі ще біля 5 км. Дорога повністю розбита – болото, калюжі. Час від часу напроти нас їдуть машини і так світять в очі, що взагалі нічого не видно. Проїхало 2 Урали наповнені деревом (ось так вночі люди заробляють гроші). Через хвилин 40 стає вже остаточно темно, вмикаємо фонарик і йдемо. По дорозі Вова наспівує пісеньку Йожин з Бажина, я його підтримую. О 21:00 приходимо на місце нашої ночівлі, втративши по дорозі хвилин 15 (я був невпевнений чи ми правильно йдемо, хоча йшли ми правильно). Градусник показує -1° C. В хаті тепліше, ніж надворі, але ненабагато. Вирішуємо вогонь не розкладати, щоб більше поспати, бо завтра раненько потрібно вставати. Вечеряємо. Біля 23 години сюрприз – приходить СМС з Каліфорнії від Вови Осіпова. Відписую йому. Лягаємо спати.

Неділя. 6:00 – звучить Du hast – потрібно вставати. Зі спальника вилазити не хочеться, тому що в хаті холодно, на вулиці було -5, а в хаті не набагато тепліше (хоча спати було не холодно, спальник свій тест пройшов). Через 15 хвилин Вова наважується вилізти зі спальника, дивиться у вікно і каже, що випав сніг. Я не вірю йому, але через 5 хвилин вилажу зі спальника, дивлюсь у вікно – справді всюди сніг – на деревах, на землі. Як так може бути, адже ж ввечері небо було зоряне і ясне. Але добре придивившись, бачимо, що це не сніг, а іній. Їмо, п’ємо чай і о 8:00 виходимо на наш маршрут. Погода просто супер – на небі ні хмаринки. Надворі просто краса, сонце виходить з-за обрію, світить на іній. Йдемо не тим маршрутом, де є позначка еколого-пізнавальна стежко Дземброня – Піп Іван, а іншим – щоб не вертатись назад. Через 30 хвилин ми бачимо вершину Смотрича і Вухатого Каменя – вершини вкриті снігом. Через годину ходьби виходимо на перемичку біля жолобка, де сходяться ці дві стежки, я мав деякі сумніви, чи правильно ми йшил, але зараз всі сумніви позаду – йдемо правильно. Заходимо в ліс, чути як сильно на верху шумить вітер, але у лісі його немає.

9:35 – Виходимо з лісу – перший водоспад, тут уже вітер відчувається досить сильно. На водоспаді утворилися гарні бурульки. Також дуже гарно, коли краплинки води стікають під льодом (далі у відео можна глянути). Піднімаємось на Вухатий Камінь – з кожним кроком вітер все посилюється. Мене починає боліти ліве коліно, місяць тому я був впав і тільки зараз воно дало про себе знати. Я частіше зупиняюсь, коли не піднімаюсь – коліно не болить. При підйомі на Вухатий вітер все сильніший і пориви частіші, рухаємось короткими перебіжками від каменя до каменя. Вітер сильний, деколи припадаємо до землі, щоб не зносило. Трохи вище вітер вщухає, підніматись можна нормально. О 11:04 виходимо на вершину Вухатого – Вова йде попереду мене на відстані 5 метрів, каже мені, що треба акуратно йти, одразу ховаємось за камінь, Вітер просто шалений – збиває з ніг. Ось і побачили ми Попа Івана, на хребті досить багато снігу. Вирішуємо чекати на вершині 15-20 хвилин, можливо вітер вщухне. Пробуємо фотографувати Попа. Фотографувати важко, вітер задуває в очі. Посидівши хвилин 15 ми спускаємося вниз. Вова пропонує писати СМС Вові Осіпову, щоб він у себе вирубав кондиціонер, а то нас здуває сильно . Якщо б на нашому місці були б досвідчені туристи – то вони, напевно, би йшли по хребту, а ми туристи-чайники не маючи, хоча б, окулярів і трекінгових палок, повертаємось назад. Шкода, що друга спроба піднятись на Піп Іван для нас закінчилась невдачею. По дорозі зустрічаємо групу з Молдавії, яка хоче пройти Чорногірським хребтом.

Спускаємось швиденько вниз, хочемо сьогодні встигнути на автобус Верховина-Київ. На спусках мене сильно болить коліно, спускаюсь, як інвалід. 2 з половиною години займає у нас спуск. Швиденько обідаємо, випиваємо трошки вина за той рік, коли ми підкоримо Піп Іван і в дорогу. Надіємось, що по дорозі хтось підвезе до Верховини. Перша надія розбивається, коли туристи на Mercedes Sprinteri відмовляються підвезти, мотивуючи тим, що у них 12 чоловік і немає місць (літом коли спустились з Говерли – їхали в бусику, де була жара неймовірна – люди з Львівської області нас чотирьох взяли, а тут на двох місця не вистачило), треба було сфоткати таких “добрих людей” і вивісити тут їх фотки. Йдемо далі пішки – назустріч їде Ланос, водій зупиняється, питає чи ще далеко їхати в Зелене, пояснюємо, що йому потрібно вернутись назад і їхати через міст. Разом з тим напрошуємось під’їхати до моста (це приблизно 1.5 км). Далі знову пішки. Пройшовши декілька кілометрів – зупиняється вантажний Mercedes, що возить каміння з Красника у Дземброню. Велике спасибі чоловіку з Києва, який нас двох з двома рюкзаками взяв на одне місце біля нього – все-таки світ не без добрих людей. Так ми доїхали до Красника, далі знову пішки до повороту на Ільці. На зупинці дівчина каже, що має бути маршрутка Івано-Франківськ-Верховина через 15-20 хвилин, ми чекаємо 20 хвилин – маршрутки немає, вирішуємо йти пішки, пройшовши біля кілометра їде маршрутка і .. не зупиняється. Йдемо по дорозі і рахуємо з якою швидкістю нам потрібно йти, щоб встигнути на автобус Верховина-Київ. Зупиняємо машини, якщо ніхто не зупиниться – то ми, очевидно, не встигнемо. Зупиняється таксист і підвозить нас до автостанції. Водій закриває двері автобуса, виявляється, що автобус відправляється о 17:50, не хоче нас брати, тому що всі місця розкуплені (але багато вільних є), просимось, що будемо стояти. Усе, їдемо додому. Згадуємо в автобусі всі наші вреження. Цікаво, чому проїзд у комфортному автобусі Верховина-Київ дешевший, ніж в ковбойському автобусі Коломия-Буркут, можливо в буркутському – додаткова плата за екстрім.
З.І. Якщо я щось забув, або не так сказав – Вова виправить.

Ранок у Дземброні	Ранок у Дземброні	Ранок у Дземброні	Ранок у Дземброні
Ранок у Дземброні	Ранок у Дземброні	Бурульки на водоспаді	По дорозі на Вухатий Камінь
По дорозі на Вухатий Камінь	По дорозі на Вухатий Камінь	Вид з Вухатого Каменя на Піп Іван	Піп Іван
Гора справа від Попа (напевно г.Дземброня)	Вниз з Вухатого Каменя	Вниз з Вухатого Каменя
		Бурульки на водоспаді	Бурульки на водоспаді
Бурульки на водоспаді	Вухатий Камінь	Вухатий Камінь	Тут ми ночували
Черемош	Міст(по ньому їздять машини)	Банер – вітер робив його флешовим

Зліва г. Дземброня

Зліва у снігу – Вухатий Камінь

Дземброня, дорога на Вухатий Камінь, вітер тільки починається

По дорозі на Вухатий Камінь

На вершині Вухатого Каменю

Дзембронський водоспад. Краплинки води стікають під льодом.

Піп Іван Чорногірський – невдала спроба

yAnTar — Mon, 15 Sep 2008 16:39:31 +0000

Рано-вранці троє туристів (Вова, Віталік і я), сівши на автобус Коломия-Верховина розпочали перший етап сходження на г. Піп-Іван – третю за висотою вершину Українських Карпат. В Коломиї погода була нельотною, падав дощ. Через 3 години ми були у Верховині, тут дощу не було, але небо було повністю затягнуто хмарами. Автобус до Дземброні відправлявся о 11:10 (Верховина – Шибене), у нас було ще 2 години вільного часу. Десь біля 10 години і у Верховині почався дощ. Купили квитки, глянули на них, у нас було 1-3 місця. Ми були перші і єдині, напевно, хто мав квитки ,всі розплачувались з водієм, ми ще були змушені доплатити за наш багаж. Автобус був переповнений (як нам сказали, сьогодні у Верховині – базарний день), крім людей у автобусі також їхали 2 маленькі свинки, які всю дорогу кувікали (звичайно, що запах у автобусі був оригінальний – Шанель № 145).Хоча автобус уже був забитий людьми, водій по дорозі ще набирав пасажирів. Такі маленькі автобуси – як резинові, люди напихаються і напихаються. Крім нас, в автобусі були ще 5 туристів, як потім вияснилось, вони також йшли на Піп-Іван. Хоча, вони планували за 1 день вийти на Піп Іван і дійти до Несамовитого озера, але їм сказали, що це неможливо. Водій виявився справжнім гонщиком – по таких ямах з такою швидкістю, коли зліва обрив, а справа – скеля, йому можна сміливо йти на раллі Париж-Дакар. В автобусі місцевий чоловік поцікавився, куди ми їдемо, почувши, що на Піп Іван, не без долі сарказму усміхнувся і сказав, що там вчора випав сніг. Який сніг запитав Віталік. Білий, відповів гуцул. Тоді до мене дійшло, я не взяв шапку з собою, а тільки кепку. В такій же ситуації був і Вова. Нічого, щось придумаємо, вирішили ми. Цим самим автобусом в неділю ми думали повертатись, але в автобусі нас повідомили, що в неділю ходить тільки один автобус з цього напрямку Буркут – Коломия о 8:00 у Дземброні.Через півгодини їзди, якщо це можна так називати, ми вийшли у Дземброні.

Вирішили одягнути дощовики, так як моросив дощ. Крім нас 3, а також 5 туристів (більшість з них було з Києва), вийшов на зупинці місцевий житель – пан Тарас, який розказав нам, як пройти на Піп Іван, а також сказав, що, можна у нього переночувати (20 грн з чоловіка). Під’їхав джип Mitsubishi L-200 з чернівецькими номерами і запропонував під’їхати. Пан Тарас сів у салон, київські туристи сіли у кузов. Ми подумали, що нам місця уже не вистачить. Але водій сказав, щоб сідали і ми. 8 чоловік у кузові машини (Віталік і я – наполовину) ,4 у салоні. Ось скільки людей може їхати у джипі. Тут ми зекономили 4,5 км дороги. Гарно подякувавши водієві (гроші брати він відмовлявся), ми почали 2 етап нашого сходження на г.Піп Іван. Почали сходження разом з київськими туристами, вони попереду, ми трішки позаду них. Але вже через 20 хвилин підйому, вони почали чуть відставати і ми пішли попереду них. Маршрут добре промарковано. Спочатку стежка йде попри ліс, моросить дощ. Помічаємо, що це моросить не дощ, а мокрий сніг. Через годину заходимо в ліс. Ліс густий, стежка вузенька – заходимо, ніби в якусь печеру. Далі йдемо лісом, лісом, при виході з лісу зустрічаємо місцевих жителів, кажуть, що до Вухатого Каменю ще годину ходьби. При виході з лісу переходимо потічок, який утворює каскад водоспадів. Далі йде низькотрав’я – багато чорниць (по-місцевому афин) і жерепу. Вові дуже смакують чорниці (він їх їсть перший раз у житті). Листя і голки вкриті інеєм. Набагато холодніше, ніж в лісі, добре, що вітру немає. Видимість – метрів 50-100.

Вова і я за відстутності шапок, замотуємо на голову рушники, я одягаю на руки шкарпетки. Витягуємо градусник з рюкзака, він показує +4°C. О 16:00 піднімаємо на Вухатий Камінь. Стає зрозумілим чому саме так назвали цю гору. За умов поганої видимості камінь виринає з туману як привид. Ми вирішуємо, що краще сховати рюкзаки тут і швиденько збігати на Піп Іван і назад. Позначок маршруту вже немає. (ми сховали рюкзаки трохи нижче каменя з останньою позначкою). Піднімаємось вгору і вгору. Виходимо на верх гори, далі стежка йде різко вниз. За картою і компасом, нам потрібно йти вліво, а стежки не видно. Походивши хвилин 30 і не знайшовши стежки ми повертаємось назад. Забираємо рюкзаки і йдемо вниз. Зійшовши добру частину дороги, зустрічаємо групу з Києва. Даємо їм роздруківку карти, бо нам вона уже не знадобиться. Спускаємось далі вниз. І тут сталось майже диво: прямо на очах туман розсіюється, з-за хмар виходить сонечко. Але, на жаль, ми уже йдемо додому, якщо би у нас був ще один день в запасі, то могли би піднятись на гору. Якщо б це сталось години на дві швидше, ми будучи на Вухатому камені бачили би стежку куди нам йти. А нам наступного дня потрібно їхати додому.

Шкода, що ми не побували на Піп Івані, хоча є привід повернутись сюди ще раз ( а так досить реально, навіть вийти о 12:30 сходити на Попа і назад). Далі йдемо повільно вниз. По дорозі на дереві бачимо вивіску: вогонь не розпалювати, палатку не розкладати, земля приватизована, цікаво, чи це тільки земля навколо дерева приватизована, чи цілий ліс. Скоро уже і в гори не підеш, бо все приватизують. Вирішуємо ночувати не в палатках надворі, а в хатинці у пана Тараса. Розпалюємо у кімнаті камін, вечеряємо, лягаємо спати. Спали мало, бо лягли біля 1 години ночі, а встали о 5:20, ще й Вова заважав спати, бо цілу ніч говорив на мові подібний до івриту . Треба було його штовхати, щоб він перестав говорити. Ранком прокидаємось, о 6:25 виходимо, йдемо 50 хвилин до зупинки, сідаємо на автобус Буркут-Коломия і їдемо додому. Вова на кожній зупинці закриває задні двері руками, бо самі вони вже не закриваються. . А спати хочеться жахливо, та хіба в ньому поспиш.

P.S. Потім телефонував туристам з Києва, вони вийшли того дня на Піп Іван, спустились на полонину між Попом і Вухатим каменем, там переночували, казали, що вогонь розпалити не змогли, вночі було дуже холодно.

P.S.S. Якщо я щось забув або сказав неправильно, то Віталік і Вова допишуть.

Ранок у Дземброні	Вхід у ліс	Туман	Іній
Іній	Замерзлі крапельки	Налітає сніжок	Жереп
Віталік	Вова	Тарас (я)	Вухатий камінь
Я тримаю камінь	Вухатий Камінь	Вухатий Камінь	Іній
Ось так тепло там було	Ось так тепло там було	Туман розсіюється	На Вухатому Камені
с.Дземброня	Вухатий Камінь	Вухатий Камінь	Ось таким було небо, коли ми повертались
Вухатий Камінь	Вухатий Камінь	Вухатий Камінь	Вухатий Камінь
	Павутина	Дзембронський водоспад	Дзембронський водоспад
Вухатий Камінь здалеку	Гірська стежка	Гірський краєвид
Вечеря	Вечеря	Міст на Шибене
Дзембронька впадає в Черемош

Близниця

yAnTar — Thu, 07 Aug 2008 11:48:30 +0000

Вирішили минулих вихідних сходити в гори, спочатку планувався похід на Піп-Іван, але після того, що наробила стихія вирішили туди не йти. Знайомий порадив йти на Близницю. Прогноз погоди в Ясінях був більш-менш прийнятним і ми поїхали. Добирались автобусом Коломия-Хуст. О 6:00 він виїжджає з Коломиї. О 8:15 були на повороті на Драгобрат. Піднімаються хмари, небо все сіре. Перевзуваємось, одягаємось, о 8:30 вийшли, по дорозі разом з нами йдуть ще 2 “туристи”: бабка з Яблуниці і жінка з Москви, років під 60, колоритна така, постійно голосно говорить, звертаючись “Васіліна”. Вони йдуть на полонину Драгобрат. По дорозі видно наслідки недавньої стихії: повалені дерева, розмита дорога, в одному місці дуже сильно розмита – видно тріщини. йдемо вздовж р. Чорний Тисовець. 9:30 – перший привал, зліва височенний (метрів під 100) обрив, справа подібий, але пологіший і на ньому ще ростуть дерева. Наші “знайомі” пішли попереду, ми залишаємось вдвох. Хмари розходяться, видно гарне голубе небо. Йдемо середнім темпом. Мені трохи легше, бо Віталік несе палатку (проте звідти мені буде трохи важче, бо звідти палатку буду нести я). Біля 12 год. доходимо до притулку Драгобрат, звідси добре видно г.Близницю, жандарми. О 12:30 доходимо до комплексу “Оаза”, трохи вище від нього робимо привал. Дуже гарний краєвид, зліва добре видно Петрос і Говерлу. Так як ми тут перший раз, то ми не знали о котрій годині ми вийдемо сюди, планували о 15:00, тут отаборитися, а в неділю на Близницю. А так в нас ще цілий вільний день, я переконую Віталіка збігати без рюкзаків на Близницю. Залишаємо рюкзаки туристам, які недалеко розклали палатки і йдемо. Вони кажуть нам, щоб не затримувались, бо ввечері має бути погана погода, кажуть щоб на Малу Близницю не йшли, тільки на велику. О 14:30 починаємо наш підйом, піднімаємось по стежці, яка йде попри підйомники. Справа – г. Стіг, зліва – 2 Близниці. При підйомі сильний вітер, хоча погода дуже гарна. О 15:00 виходим на Жандарми – це такі скелі. Чому Жандарми – за легендою – це жандарми, які приїхали розслідувати причини смерті братів-близнят і дівчини і почувши розповідь старого вівчаря, вони від страху скам’яніли. Також за легендою гори названі на честь братів-близнюків і дівчини, яку вони кохали. Брати шукаючи квітку едельвейс зірвались зі скелі, а дівчина не витримавши горя кинулася зі скелі в прірву.
Найбільше, що мені сподобалось тут – це Жандарми.
Сфотографувавшись на Жандармах, піднімаємось на Близницю, починають насуватись хмари, можливо буде дощ.
15:40 – піднялись на Близинцю. Є декілька груп, одна з Києва – дивляться нашу карту, просять попити води. При підйомі на гору йшли 2 людей, які тримали в руках маленькі жіночі парасольки, цікаво, якби відкрити ці парасолі, то вітер зразу би їх порвав, або можна було би їх використовувати як парашут. На Близниці Віталік пропонує збігати ще на Малу Близницю, спускаємось по хребту і піднімаємось на Малу Близницю. Зліва по дорозі між Малою і Великою Близницями, бачимо цікавий виступ, Віталік каже, що обов’язково туди залізе, хоча там сфотографуватись, але коли будемо повертатись.
О 16:00 – піднялись на Малу Близницю. Фотографуємось з міні-штативом. За нами Чорногірський хребет. У південному напрямку далеко видніються високі гори. Які гори не знаємо, припускаємо, що це вже в Румунії, а можливо – то був Піп-Іван Мармароський. Видно, що за Ясінею йде сильний дощ, видно блискавки. Повертаємось назад на Близницю, Віталік як і обіцяв лізе на виступ. Повертається, піднімаємось на Близницю і сходимо внзи, сходимо стежкою, яка йде біля озера Ворожеська. За озером бачимо в стороні отару овець, які дружно дзвенять своїми дзвіночками, хвилин через 20 зустрічаємо ще 2 овечок, які відбилися від отари, бо в них перебиті ноги. Овечки трохи відпочивають і йдуть далі за отарою. О 18:10 спускаємось на полонину, забираємо рюкзаки і йдемо ставити палатку, рубаємо дрова, розпалюємо вогонь, згадуємо що забули взяти чай, Віталік збирає ягоди чорниць, листки і стебла малини, ромашку і чебрець і варить з цього чай. Сьогодні буде чай особливий – чай з лісних дарів, але він нічим не гірший за звичайний чай, просто колір дуже дивний у нього. Вечеряємо, лягаємо спати, я ще фоткаю сузір’я Великої Ведмедиці.
Неділя, 8:30 – підйом, набираю води, розпалюю вогонь. Віталік йде варити чай, рано чай має апетитніший вигляд, ніж ввечері. Так як сьогодні за планом ми нікуди не йдемо, то ми відпочиваємо. Цілий день, коли ми були там – на нас сунули дощові хмари, проте ми так і залишились сухими, дощ обходив нас стороною. О 15:10 виходимо, щоби встигнути на 17:30-18:00 на автобус Хуст-Коломия. Приходимо о 17:22, чекаємо, автобуса не видно, я зупиняю попутні машини, які не зупиняються . Через півгодини намагань зупинити машину зупняєтсься Ford Sierra з Івано-Франківськими номерами. Їдуть у Богородчани, ми з ними можемо їхати до Делятина, до повороту на Надвірну, по дорозі дуже часто відкривається багажник у машині, спочатку водій ще закривав його через кожних півкілометра, потім їдемо з відкритим багажником. У Делятині машина перестає їхати, починає іхати і зразу зупиняється. Кажуть, що якась проблема з подачею дизеля. Хвилин 10 чекаємо – і диво – машина поїхала. Тепер уже в Делятині стоїмо і зупиняємо машини. Через 15 хвилин зупиняється і за 20 грн везе нас в Коломию до Шепарівського кільця, далі сідаємо на 2 маршрут і їдемо додому.

Погода в суботу вранці	Поворот на Драгобрат		р.Чорний Тисовець
Справа – Петрос, зліва – Говерла	Жандарми	г.Близниця	На краю обрива
Перший Жандарм	Перший Жандарм	Між Першим і Другим Жандармом	Другий Жандарм
Петрос і Говерла	Третій Жандарм	Третій Жандарм	Жандарми
На Близниці	3 Жандарм	Схили Малої Близниці	Близниця зі сторони Малої Близинці
Мала Близниця, видніється Чорногора	За нами Чорногірський хребет	Близниця	Цікава тінь
Виступ між Близницею і Малою Близницею	Час кидати каміння		Піраміда Хеопса
Озеро Ворожеська	Слід мамонта	Заслужений шаман	Чай з трав
Петрос і Говерла рано в тумані	Чай з трав	Дорога не витримала стихії	Чугайстр

Відео:

Вітер по дорозі на Близницю

Плин хмар, вид з Малої Близниці.

Що наробила вода, по дорозі на Драгобрат

Ясіня – Петрос – Говерла – Заросляк

yAnTar — Wed, 16 Jul 2008 08:01:08 +0000

Ось таким маршрутом 4 туристи (Вова О., Вова З., Ваня і я) пройшли цими вихідними. Сівши на поїзд Чернівці-Львів (я приєднався в Коломиї) доїхали до Івано-Франківська. Потім вночі, поїздом Івано-Франківськ-Рахів доїхали до Ясіні (біля 7:00). Тут і почався наш підйом на Петрос. Пройшовши метрів 300 по залізничній колії повернули наліво, де городами добрались до пам’ятника – це був наш орієнтир, біля якого потрібно повернути направо. Потім кілометрів 3-4 йдемо по стежці вгору і вниз, по дорозі з правого боку є хати, біля яких пасуться коні, гавкають собаки. Зустріли по дорозі декількох місцевих жителів, питаємо чи правильно йдемо на Петрос. Так, правильно, відповідають нам. Зранку був туман, видимість біля 100 м, але зате яка краса, коли він розсіюється і гори проглядають крізь цей туман. Йдемо далі, туману вже немає, заходимо в ліс, проходимо хвилин 20-30, справа від стежки бачимо надпис питна вода, йдемо далі, в лісі стежка прямо нормальна, направо – болото, йдемо прямо, стежка йде вниз, швиденько спускаємось, стежка вже круто йде вниз, ми розуміємо, що йдемо не туди. Знімаємо рюкзаки, Вова О. і я йдемо на розвідку, доходимо до місця, де стежка роздвоюється, ми прийшли справа. А нам потрібно прямо, спускаємось вниз, беремо рюкзаки і повертаємось назад (дорога йде круто вверх і йти важко). Пройшовши хвилин 35-40 виходимо на дорогу, якою ми мали прийти, якщо би повернули направо, після позначки питна вода. Тут ми втратили біля 1,5 години часу. При виході з лісу зустрічаємо місцевих хлопців, за їхніми словами до Петроса ще 2 години часу (насправді ми вийшли через 5 годин). Вийшовши з лісу потрапляємо на полонину Стіна під горою Шеса. Пройшовши ще трохи доходимо до джерельця, п’ємо воду. Нас догяняє група з Вінниці, яка йде з провідником. Ми йдемо разом з ними. Стараємось йти за ними, бо думаємо, що провідник знає дорогу. Потім ми їх обганяємо і йдемо стежкою. Далі стежка роздвоюється, одна веде вниз, друга вверх в ліс, але вниз стежка краща, в лісі вона неважна, ми чекаємо на групу з провідником. Група з провідником також не знає куди їм йти, але йде лісом. Я довго шукав Вові цитрамон і ми відстаємо від групи. Йдемо швидко лісом, намагаючись догнати групу, потім ще зупиняємось щоб зашити мій рюкзак. Групи не видно і не чути. Ми йдемо лісом квазістежкою, Ваня пропонує вертатись до полонини і розбивати там палатки, але ми переконуємо його і впевнено йдемо до нашої мети. Стежка то з’являється, то пропадає, але за компасом і картою ми йдемо в правильному напрямку. Намагаємось догнати групу, гукаємо “Люди, є хтось”, ніхто не відкликається. О 14:50 виходимо на галявину, з якої видно Петрос. Перед нами крутий підйом на хребет, швидше за все ми мали вийти на цей хребет швидше і лівіше і вже по ньому йти. Привал. Через 5-10 хвилин за нами виходить група, яка була попереду нас. Ми в шоці. Ми весь час думали, що вони попереду і ми відстали від них, а вийшло якраз навпаки. Кажуть, що звідси на Петрос годинки 2. Час в горах ніби зупиняється, скільки не йдеш на гору – завжди 2 години до вершини. . А ще якщо запитаєш у місцевого населення – то вони кажуть кілометр (у них кілометр – це час, який людина проходить за годину ).
Піднімаємось досить круто на хребет, йти стає все важче і важче. Сили покидають нас. На цьому підйомі Вові О. важко підніматись. Майже весь похід він йшов першим, задавав досить швидкий темп руху, але тут сили покидають його. Вова З. бере його рюкзак і виносить на хребет. Вова О. підкріпившись шоколадкою, відновлює сили і йде далі (в результаті він першим з нашої групи вийшов на Петрос). Не маючи досвіду таких походів ми явно не розрахували з їжею (взяли не на 2 дні, а на 5-6), потім несли її і прийшлось подарувати частину їди місцевим жителям, а частину їжі залишити під великим каменем на підйомі до г.Петросул (їжа в бляшанках, так що не зіпсується). Піднімаємось на Петросул (1781 м н.р.м). На Петросулі я повністю вибиваюсь із сил. Вже на підйомі на Петросул, я відставав, по дорозі з Петросула на Петрос, я відстаю все більше і більше. Всім відома фраза про “9 життів кішки”. Якщо застосувати її до мене, то 8 своїх життів я втратив при підйомі на Петрос. Навіть не хочу фотографувати гори, хочу тільки добратись до вершини. На останньому підйомі доганяю Ваню, якому також дуже важко йти, ми останні з групи, хто піднімається на гору. Ваня жартує: “Тарас викликай рятувальників, я далі не йду”. О 16:50 Ваня і я завершуємо вихід на г.Петрос. Для нас двох підйом на Петрос зайняв майже 10 годин, для Вови О. і Вови З. на півгодини менше (якщо відняти 1,5 год. блукання то вийшли би за 8, а може і швидше, так як втратили сил на підйомі, коли блукали). Перекусивши на Петросі, відпочивши, хвилин через 40 починаємо спуск, спуск набагато легший за підйом. Обговорюємо, що завтра ми не йдемо на Говерлу, а йдемо в Лазещину на поїзд і додому. По дорозі зустрічаємо чоловіка з Кривого Рогу (він нам підказав, що в Лазещину далі йти, ніж на Заросляк), який подорожує горами на велосипеді у 60 років. Він розказує, що був і в пустелях, і в Карелії, раніше об’їздив цілий Радянський Союз на велосипеді, організував веломарафон Кривий Ріг – Владивосток. Мда, мені б таке здоров’я, треба більше спортом займатись, а не за компом сидіти. Нам соромно, я з Івано-Франківської, а хлопці з Чернівецької області, а нам людина з Кривого Рогу каже, як краще йти, через Заросляк, чи Лазещину. На полонині Скопеській ночуємо – тут є місце для вогню, джерело, хатинка. Основне – це є дрова і вода. Тут ми перший раз за день нормально поїли. Тушонка з макаронами, чай з згущеним молоком і червоне вино. Лягаємо спати о 22:30. Темніє в горах швидко, ще немає 22.00, а вже темно. Спимо без задніх ніг.
Ввечері ми ще думали, чи підніматись на Говерлу, чи йти в обхід її. Ранком твердо вирішуємо – підніматись, хавчика вже менше, рюкзаки вже легші. Снідаємо – гречка з тушонкою і чай зі згущонкою. Планували вийти о 10:00, виходимо о 11:00. Ще вчора нам сказали, що ми можемо зекономити трохи часу, якщо підемо не дорогою з місця нашого ночлігу, а траверсом, йдемо по ледь помітній стежині, йти по ній добре, тільки вузька і постійно рюкзаками чіпляємся за гілки дерев. Хвилин за 20 (так як нам сказали вчора туристи, а не місцеві жителі ) доходимо до сідловини (1537 м н.р.м). Тут позначка до Говерли – 2 км (1:30 год. часу), до Петроса 4 км (1:45). Недалеко від цієї позначки стовп з надписом WC, який показує прямо в ліс. WC не видно. Піднімаємось по стежці на Говерлу – маршрут добре промаркований, через кожних 100 метрів висоти є позначки. Радіємо кожним 100 м набраної висоти. Підніматись набагато легше, ніж на Петрос, через 1,5 год. виходимо на найвищу вершину України – Говерлу. На Говерлі людей – як на Калинівському базарі . Найбільше на Говерлі жовтих прапорів – це 372 молоді рухівці зійшли на Говерлу. Чуємо з різних боків румунську, польські мови. З Говерли, так як і з Петроса – дуже гарний краєвид, видно всю Чорногору, вдалині видніється Піп-Іван із залишками обсерваторії. Спускаємось вниз, в планах зайти ще на водоспад, але ми не знаємо дороги, хлопці з раціями і у формі на горі кажуть, що потрібно на Говерляні повернути направо. Крім нас, ще 2 групи хочуть йти на водоспад, але не можемо знайти стежки, йдемо все нижче і нижче, а стежки немає, тільки зарослі альпійки. Вирішуємо, що сьогодні буде без водоспаду, милуємось ним здалеку. З однієї сторони шкода, що не були на водоспаді, з іншої – не знати, як склались би у нас справи з транспортом з Заросляка.
Заходимо в ліс, йдемо по стежці, спускаємось до Пруту, О 15:15 – ми на Заросляку, о 17:00 нам потрібно встигнути у Ворохту на вокзал. Бачимо бусик, який відправляється на Самбір, добігаємо до нього і просимось підкинути до Ворохти, погоджується, але місць нема і тільки стоячи (чесно кажучи, на інше ми і не розраховували). По дорозі йде багато туристів, які зупиняються наш бусик і який не зупиняється. У бусику жара неймовірна, з нас просто тече (та і не тільки з нас, не завидую пасажирам, яким у бусику до Самбора їхати), але краще проїхати 18 км у жарі, ніж йти пішки під сонцем. Гарно дякуючи, виходимо у Ворохті. Поїздка з Заросляка до Ворохти нам обійшлась по 5 грн і то водій відмовлявся брати гроші.
На вокзалі обідаємо. Сідаємо у раховоз Івано-Франківськ-Рахів, людей у Ворохті багато, але місця вільні ще є, на кожні зупинці людей (в більшості туристів) все більше і більше. У Яремчі вагони вже забиті повністю. У Делятині пересідаємо на поїзд Делятин – Коломия. О 20:15 – в Коломиї, хлопці беруть квитки на поїзд Чернівці – Коломия (за моєю пропозицією чуть не сіли в інший поїзд) і їдуть додому.
Ось так закінчилась моя перша серйозна поїздка в Карпати, раніше бував 3 рази на Говерлі і 2 рази на Хом’яку, але то все були одноденні подорожі автобусом або машиною.

З погодою нам повезло, вона була просто супер, один мінус, що пацани спеклись на сонці (у мене шкіра темнувата, тому мені повезло і я не спікся).

Розповідь іншого учасника походу читайте тут і тут.

Поїзд Чернівці-Львів	По дорозі на Петрос	В тумані видніється Говерла	Веселка в тумані
Туман розсіюється	Привал	Свидовецький хребет ?	Стежка по дорозі на Петрос
Група, яку ми обійшли, самі не знаючи, як	Вова вийшов на Петрос	УРА, я виліз на Петрос	Ваня також виліз
Вид на Говерлу з Петроса	Те саме, але при 4-кратному зумі	Говерла	Говерла
Спуск з Петроса	Спуск з Петроса	Спортсмен з Кривого Рога	Говерла
Наші палатки	Захід сонця	Ось такий він Петрос – там ми були днем раніше	Екологічний пункт
WC	За нами Говерла	Говерла	Карпати
Каміння при підйомі на Говерлу	Вова З. йде на посадку	Далеко Піп-Іван з руїнами обсерваторії	Заслужений відпочинок
Краєвид з Говерли	г. Брескул	Під Говерлою	Водоспад здалеку
Прут (ось такий він тут маленький і чистенький)	Чотири богатирі (зліва направо Вова О., Ваня, Вова З., Тарас)	Банк Аваль у Ворохті	Вовин ірокез
На вокзалі у Ворохті

Отара овець.

З.І. Орієнтувались по карті(Східні Карпати – угорська карта) і компасу (в неділю помітили, що його загубили ).

г. Хомяк

yAnTar — Mon, 02 Jun 2008 14:31:05 +0000

Цього тижня таки й вийшли на Хом’як, на відміну від попреднього разу.
Йшли серпантинною дорогою (маршрут 201). від початку маршруту до вершини тривало 3 години 20 хвилин. Виходили на гору не з полонини Бараня, а з полонини Хом’яків. Погода була пречудова, тільки на горі був вітер.
З.І. Різниця між наймолодшим і найстаршим учасником похзду складала 48 років (наймолодшому – 5 років, найстаршому – 53).

Хом’як

По дорозі з Коломиї в Яремчу в с. Саджавка

Потічок Верегімський

Цікаве дерево по дорозі на гору.

Сюди ми дійшли минулого разу (до стежки нам не вистачило метрів 500)

Дорога на Хом’як

Ось такий ще сніг по дорозі

Тіні хмар

Статуя Богоматері на вершині

Вид на г. Синяк

Говерла зліва, Петрос справа

Петрос

Політ

У зарослях жерепу

Коник на полонині