За мостом в річку впадає потічок (з лівої сторони), тут нам потрібно повертати (якщо йти дорогою прямо то можна вийти на Писаний камінь), йдемо дорогою в ліс, але дорога поступово відхиляється від потічка в результаті ми вже не бачимо і не чуємо потічка. Навігатор показує, що ми трішки в стороні від водоспаду. Вова пропонує йти напролом до водоспаду, я відхиляю пропозицію, повертаємось назад до потічка, тут перевзуваю свої сандалі на трекінгові черевики. Спочатку йдемо по потічку, потім плавно з’являється стежка і дорога (піднімаємось на дорогу, потім знову спускаємось і йдемо потічком). Через декілька хвилин чути гуркіт водоспаду, але не видно. Ще декілька десятка метрів і з-за повороту видно нашу сьогоднішню мету. Красунчик водоспад, подібний на Бухтівецький. Тут ми провели багато часу – фотографувались (я біля, Вова у водоспаді), з’їли канапки. вияснили, що ніхто не взяв сірники (Вова взяв сосиски ). Просиділи біля водоспаду більше години. Спочатку було холодно (незважаючи що на сонці було біля 30 °C), бо сонце сюди зовсім не світило, потім вийшло сонечко і стало тепліше.

Великий Рожин

Злий тузік

Магазин з підземним порталом

Лужківський водоспад

Вова на фоні водоспаду

Лужківський водоспад

Лужківський водоспад

Лужківський водоспад

Потім ми захотіли подивитись на водоспад згори, я запропонував йти дорогою, але Вова відкинув мою пропозицію, тож ми пішли лісом. В результаті дерлись стрімким схилом, лазили ожиною і прийшли до … дороги, на яку можна було вийти без проблем за 5 хвилин. Але ми не шукаємо легких доріг. Назад вирішили йти не дорогою, а в напрямку с.Розтоки, щоб вийти на трасу Путила – Чернівці. Взяли приблизний курс і пішли. Поки дорога не вперлась в чиюсь хату. Там ми запитали людей і нам сказали, що можна пройти подвір’ям, там далі дорога продовжується. Потім трохи лісом, полем, лісом, полем і знову до людей. Взяли сірники і пішли далі. З полонини відкриваються чудові краєвиди (навіть видно каміння Сокільського хребта). Далі ще одна полонина, відпочиваємо тут, я валяю дурака, роблю стійку на лопатках

Середина водоспаду

Лужківський водоспад

Лужківський водоспад

Лужківський водоспад

Лужківський водоспад (вид згори)

Полонини

Відкривається вид на с.Розтоки і Черемош. Бачимо міст через Черемош, туди нам і треба йти. Справа в тому, щоб вийти на трасу нам потрібно перейти на протилежний бік Черемоша, а де міст в цьому районі ми не знали. Спускаємось вниз в напрямку моста. на стежці гріється зміючка, поки я витягував фотоапарат, вона втекла. Так дійшли до дороги, яка паралельна трасі, тільки з іншого боку річки. Була в нас ідея перейти вбрід Черемош (там де мілко), але вирішили піти як нормальні люди через міст. В місцевому магазині (подібний магазин я бачи в Діловому – 40 м², а асортимент як в супермаркеті) взяли холодного квасу (привіт моєму горлу) і пішли на трасу чекати автобуса. Дочекались автобуса Яблуниця – Вижниця, у Вижниці пересіли на автобус до Чернівців і успішно доїхали додому.

В результаті за день пройшли біля 17 км. Повного треку нема, бо у навігаторі була вимкнена опція писати трек (племінниця мучила девайс тиждень тому) і я побачив це аж на водоспаді.
Координати Лужківського водоспаду: N48.20788 E25.04985
Добратись дуже просто – біля 6 км дорогою (на карті це коричневий маршрут), за мостом наліво вздовж потічка метрів 500.
Трек з точкою можна скачати тут

Колиба

Валяю дурня

Валяю дурня	с.Розтоки	с.Розтоки	Черемош
Маршрут

Висновок з поїздки – ніколи не зупиняйтесь в “готелі Спартак”, завжди пробуйте знайти інший готель. Хоча один плюс в цього “готеля” є – з нього відкривається дуже гарний краєвид на Жандарми.

Жандарм	Лижник	Говерла і Петрос	Близниця
Драгобрат	Готель	Трамплінщик	Salomon

“Готель Спартак” – no comments

Зранку підйом, о 6:30 перший автобус на Надвірну, в автобусі вдалось трохи поспати. В Надвірній йдемо на іншу автостанцію, сідаємо на автобус до Бистриці. В цьому автобусі теоретично заснути не можна: дорога – це суцільні ями, причому водій їх навіть не об’їжджає. По дорозі автобус перетворюється на “шкільний автобус” – більше половини пасажирів – діти, які їдуть до школи. Біля школи всі діти виходять, крім них ще виходять 2 чоловіків – трудовик і директор, вирішили ми. Чим ближче до пункту призначення – тим цікавіше – місце водія змінює його дружина (сестра, …) Стиль керування цікавий – обернувшись в сторону пасажирів говорить зі своїм сином і крутить кермо. Хоча, заради справедливості, треба сказати, що ями вона об’їжджала. Біля 9 години ми у Бистриці. Погода така собі – небо затягнуте хмарами (таким і був прогноз погоди, але обіцяли без дощів).
Тут нас затримав на півгодини футбольний матч між 2 запеклими командами (орієнтовно 5 класу). Які пристрасті вирували на цьому футбольному полі (Ліга Чемпіонів ховається), а яка форма різноманітна у учасників – був навіть справжній джентльмен, у білій сорочці і чорних брюках. Довгий час рахунок був нульовим, одна команда на чолі з дівчиною-бомбардиром атакувала більше і все ж таки забила Але через деякий час команда-суперник зрівняла рахунок. Бойовою нічиєю закінчився цей цікавий матч.

Приблизно десь о 9:40 ми стартували. Маршрут йде нормальною сільською дорогою. Об 11:03 дорога роздвоюється (у мене є треки по обидвох дорогах – потім вони сходяться), йдемо лівішою дорогою. Цією дорогою ми йшли 2 роки тому. Дорога йде вздовж потічка Озерний. О 12:00 години ми біля озера (на карті позначено як кляуза). 2 роки тому ми не йшли на Ведмежик, а продирались жерепом і вийшли на хребет між Ведмежиком і Довбушанкою і цього разу цікаво було вияснити, де ми помилились. Перша ймовірна помилка була тут, але ні – трек йде так,як ми йшли минулого разу. Заходимо в ліс, набираємо води (щоб не було як минулого разу тут). Починається стежка лісом, затяжний стрімкий підйом, який, здається, ніколи не закінчиться. О 13:30 ми біля тріангуляру, робимо перекус – хліб з м’ясом і сиром. Починає накрапати дощ, який одразу і закінчується. Тут вже стає холодно (сильний вітер), потрібно одягатись тепліше. Далі спуск на галявину (пам’ятаю, що минулого року тут було багато коней) і підйом. Починаються справжні Горгани – стежка стає кам’янистою. Вова З. згадує про кліп Rammstein’a на пісню Ohne dich – я тишком вмикаю на телефоні її (вона якраз у мене на дзвінку стоїть).

Йдемо стежкою вгору, гарно видно Ведмежик, над ним дуже швидко рухаються хмари. Зліва від Ведмежика видно г.Пікун. Перед самим Ведмежиком знаходимо чуть лівіше стежку, яка потім виходить на Ведмежик, попереднього разу ми взяли вправо і довго йшли жерепом і вийшли десь посередині між Ведмежиком і Довбушанкою. Оце і було нашою фатальною помилкою 2 роки тому.

О 14:50 ми на Ведмежику, класно видно гостру Довбушанку. Сильний вітер і дуже цікаво тут рухаються хмари – з одного боку хребта піднімаються, переходять за хребет і опускаються донизу. Перед нами високо густі хмари, а позаду нас небо чисте. На Довбушанку ми йшли більше години – аж біля 4 години були на вершині – аналогічно, як і минулого разу. Далі – вниз по хребту і я пропустив поворот вправо на пд-сх. відрозі Довбушанки (минулого року ми йшли далі прямо до зони лісу – то коротша дорога, але важча). Пройшли зайвих 200 м, ніби небагато, зрізали вниз – по каменюках не дуже приємно. Потім виходимо на стежку і далі вниз вже йдеться простіше, далі заходимо в зону лісу, дорога йде тільки вниз і вниз. Вова знаходить 2 грибів – один з них просто велетень, але віддав їм грибникам, бо думав, що не донесе їх цілими за наступний день. Виходимо на дорогу, якою ходили минулого разу і йдемо до місця ночівлі (ночували на тому ж самому місці, що і минулого разу).

Вова за традицією з Штатів привозить пляшку якогось цікавого алкоголю – цього разу це була 375 мл пляшечка Maker’s Mark Kentucky straight bourbon Whisky або по-нашому Бурбон з Кентуккі (hand made, між іншим). Смачно повечеряли, випили бурбон і пішли спати і ще довго сиділи біля вогнища, згадували різні історії, хлопці вчили мене англійської мови на етикетці бурбона. Потім Вова З. запропонував поспівати – ми погодились. Співали довго і нудно весело – починали з українських – першою була пісня “Ой піду я на гору крутую” ТіКа, потім Плач Єремії, Океан Ельзи, Скрябін, ВВ, українські народні. Далі пішли закордонні – російські Кино, Ария, Король и Шут, трохи пробували і англомовних – Metallica, System of a Down, Rammstein. Було ще щось, але вже всіх не пам’ятаю. Дуже багато пісень закінчувались на 1-2 куплетах, особливо останні. Горлаючи так посередині Горган ми розбудили одну пташку, яка намагалась нас перекричати, але зрозумівши, що це марна справа затихла. Біля 12 пішли спати.

Вранці біля 7:00 я прокинувся (Вова З. прокинувся раніше і вже щось там куховарив на пальнику). Зранку було досить холодно – відчувався перший день жовтня. Вийшли ми досить рано – о 8:30. Так як я забув вдома шапку, то прийшлось адаптувати під шапку балаклаву.

У нас було 2 варіанти підніматись на Малий Горган – з пд.-сх. напрямку (через гору Бабин Погар, біля полонини Блажів) і з пн.-сх. напрямку Я обрав другий напрямок, тому що першим я вже спускався, коли йшли з Буковеля на Синяк і Малий Горган. Біля 9 години сходимо з дороги наліво (дорога прямо йде на перевал Пересліп) і починається підйом. Далі тільки вгору. Починає гріти сонечко, стає жарко, знімаю куртку (спочатку було холодно – то я одягнув футболку, фліску і куртку), потім і мокру футболку, залишаюсь в одній флісці. Вішаю футболку на рюкзак, щоб сохла. Пізніше, я помічу, що футболки вже нема (минулого разу Горгани забрали підсрачник, цього разу футболку).

Недалеко біля колиби трохи сходимо з треку (зашвидко повертаємо направо), але зразу ж повертаємось на стежку, яка загубилась між кущами. Заходимо в густий ліс, тут стрімкий вертикальний підйом. В кінці цього підйому робимо перекус, знову починаються Горгани. Досить швидко виходимо на Малий Горган – погода чудова, хмар майже нема, тільки на висоті дує вітер. Біля 11:40 ми на вершині, далі дорога на Синяк – візуально він здається дуже близько, але йшли ми до нього більше години (о 13:00 були на вершині). По дорозі (вперше за похід) зустрічаємо інших туристів: група дітей з керівником йде в 6-дениий похід довжиною 150 км, ще два туристи зі Львова йдуть на Довбушанку. Потім перехід з Синяка на полонину Хомяків – тут уже натовпи людей, що приїхали на Хом’як. Я починаю відставати, дається взнаки моє коліно.

О 14:50 на повороті, що веде до траси до дачі Ющенка. На Хом’як ми вирішили не йти, щоб зекономити час на транспорт. Вови йдуть до колиби під Хом’яком, щоб набрати води, а я їх чекаю, води там не набрали і ми спускаємось вниз. Спуск тут дуже крутий і мені знову важко йти з моїм коліном. Саме цей підйом я шукав далекого 2008 року, коли перший раз йшов на Хом’як Приблизно через годину і 15 хвилин виходимо на дорогу. На Женецький водоспад теж не йдемо, хоча треба було піти – часу у нас потім було достатньо. По дорозі йдеться швидко і о 17:00 ми на автобусній зупинці. Бачимо, як їде потяг Рахів – Івано-Франківськ, яким ми б могли їхати до Делятина. Через декілька хвилин сідаємо в автобус на Івано-Франківськ, виходимо в Делятині, йдемо на залізничний вокзал, сідаємо у потяг до Коломиї, там пересідаємо на чернівецький.

За 2 дні навігатор нарахував 37.7 км. Трек Бистриця – Довбушанка – Малий Горган – Синяк – Татарів Цікаво виглядає профіль висот – першого дня набираємо кілометр висоти, скидаємо 800 м, другого дня набираємо 700 м – це не те, що на Чорногорі – вийшов на хребет і йдеш по рівному.

Бистриця	Вівці	Підйом	Починаються горгани
Ведмежик	Довбушанка	Підйом на Ведмежик
Ведмежик	Довбушанка	Довбушанка	Спуск з Довбушанки
Захід сонця над Малим Горганом	Захід сонця над Малим Горганом	Горгани	Гриби
Захід сонця	Makers mark bourbon	Ранок у Карпатах	Довбушанка
Довбушанка	Море з хмар	Довбушанка	Горгани
Чорногора	Статуї Синяка	Статуї Синяка	Хом’як
Карта	Профіль висот

Цілий день ми катались тільки на цій одній трасі, хоча до Драгобрату неприпустимо слово траса – хочеш їдеш вправо, хочеш вліво, хочеш вниз, найбільше сподобалось їхати між ялинками, обліпленими снігом, а потім виїжджати в такий собі жолоб і там зі стінки на стінку переїжджати. Схил був досить укатаним (але не такий як на Буковелі – місцями були горбики, на яких можна підстрибувати, але льоду взагалі не було) і пухляку майже не було. Один раз заїхав далеко в ліс, потім ледве звідти вибрався – в лісі снігу дуже багато. Покатались до 16:00 і пішли в наш котедж.

Котедж досить непоганий, тільки погано працює змішувач в душі на 3 поверсі (але це все дрібниці, порівняно з враженнями від відпочинку). Потім вечеря, трішки коньяку, гра в покер і Saboteur. Спочатку дуже хилило на сон (бо на цей день спав тільки 3 години), але потім відкрилось друге дихання і в Saboteur ми грали до 12 години ночі. Було дуже цікаво і весело – завжди хтось придумував нестандартні рішення. Також візиткою того вечора була фраза “карту”, адже майже всі (крім Олега і мене) забували добирати карту. Після того фраза “карту взяв” стала у нас крилатою.

Ввечері я агітував за те, щоб зранку ще йти покататись, піднявся о 8 годині, розбудив Вітю і разом з Сашею пішли на підйомники. Спустились один раз на бугелі (але на спуску пройшовся ретрак і весь спуск був у смугах – нам це не сподобалось), потім пішли на наш звичний крісельний підйомник на Стіг. Піднялись на саму вершину г.Стіг (піднялись це звучить дуже пафосно, бо туди йти метрів 50 ). З вершини відкривається дуже гарний панорамний огляд на Свидовець. На відміну від суботи в неділю був дуже сильний вітер (і в тіні було холодно).

Спустились ще 2 рази вниз, мене боліли сильно ноги і я зупинявся декілька раз перепочити. Під час останнього спуску у мене неприємна ситуація була – 2 рази вилітала права лижа на поворотах, я зупинився і підкрутив на кріпленнях вагу на більшу, але після цього взагалі на прямому відрізку (на нормальній швидкості) просто відстрілилась (як пружина), після чого я покотився вниз. Вже на роботі Юра підказав, що ймовірною причиною було не погане кріплення, а сніг на підошві лижного взуття. Швидше за все так і було, бо перед цим ми ходили на г.Стіг без лиж.

Покатались до 11 години – більше не було часу (та чесно кажучи у мене і сил вже не було). Далі стандартна процедура у зворотньому напрямку – переодягання, пакування рюкзаків, вихід, машина, дорога вниз, Ясіня, пакування речей у наші машини і дорога додому. Між іншим дорога назад була ідеальною – до перевалу повністю суха дорога, до Коломиї нормальна, в Коломиї жахлива з льодом, далі до Чернівців без льоду.

Так закінчилась моя перша вилазка на Драгобрат. Дякую усім, хто організував цю поїздку і чекаю наступної поїздки.

Реклама: якщо ви хочете поїхати в Австрію на лижі – звертайтесь в нашу компанію – горнолыжные туры в австрию на будь-який смак.

Снігова ялинка		Драгобрат	Ялинки
Ялинка	Драгобрат	На задньому плані Говерла і Петрос	Вітя
	Близниця	Лижники відпочивають	Кіт з Ясені

Свидовець

Ранок у Квасах

Свидовець

Підйом на Близницю

Жандарми

Ранок на Догясці

Біля 12 години ночі ми приїхали у Франківськ, тут, як завжди в залі очікування поспати (до відправлення поїзда більше 3 годин) неможливо через сморід від бомжів, а на пероні на лавочці не дуже комфортно. Вирішили піти в залізничні каси (для приміських поїздів), касирша не мала нічого проти, тільки попередила, що може міліція нас вигнати. Ми в куточку розклали карімати, одягнулись тепліше, рюкзаки під голову і полягали спати. В принципі спали непогано, тільки голос тьоті з гучномовця, коли відправляється наступний поїзд трохи заважав.

Приїхав раховоз, ми в нього запакувались (в прямому значенні цього слова), було дуже багато людей – найбільше велотуристів і грибників. Поспати в поїзді взагалі не вийшло – було дуже шумно, тож вирішили грати в карти на пару (біля нас сиділи хлопець з дівчиною з Дрогобича). Без декілька хвилин восьма ми у Квасах. Бабка в поїзді нам дає пораду, щоб стереглись ведмедів і каже, що в Карпатах є багато рисів. У Квасах, крім нас, ще вийшли 3 хлопці (потім з ними довгий час йшли), йдуть також на Близниці, але їм ще потрібно поповнити запаси продуктів. Стартуємо, доходимо до повороту на наш маршрут – тут є столик, робимо перекус (у Вови лишилась пляшка пива і кальмари, які він хотів знищити в поїзді) і о 8:45 стартуємо. Через 5 хвилин дорога розходиться, тут потрібно повертати направо (добре, що є навігатор і трек), а далі плавний набір висоти. Зранку в горах дуже гарно – ти піднімаєшся вгору, а під тобою хмари (які через годину вже будуть набагато вище від тебе). Через годину ходьби робимо вимушений привал – я одягаю наколінники, нас переганяють хлопці, які у Квасах шукали магазин. О 10:00 заходимо в ліс – тут йти легше, бо сонце не гріє, але тут стрімкіший підйом. Півгодини ходьби лісом і ми виходимо на полонину Браїлка. Перед самим виходом з лісу доганяємо якогось сильно замученого іноземця, він йде сам і йому дуже важко йти, наступного дня ми його знову обженемо (на Драгобраті).

На полонині зустрічаємо хлопців, які нас обійшли, говоримо, знайомимось з ними – вони з Волинської області, йдемо далі, хлопці ще відпочивають. Далі дорога вгору і тільки вгору, дерев нема, сонце припікає все сильніше і сильніше. По дорозі нам зустрічаються чорниці, Вова залишається, я йду вперед, бо якщо буду їсти чорниці – то відстану. Так потихеньку (о 13:12) добираємось до Близниці Малої. Далі спуск метрів на 70 вниз і підйом на Близницю Велику. Під час спуску зустрічаю знайому Віту (вона тягне на собі велосипед на Близницю) – разом сплавлялись по Дністру і Збручу. Через 20 хвилин ми уже на Близниці Великій. Довго не затримуємось (бо нам ще йти і йти), йдемо далі Далі – жандарми, одне з найкращих місць у Карпатах (у моєму рейтингу поруч з Шпицями і Гутин Томнатиком). Я пропоную Вові йти наперед, а я його сфотографую на краю жандарма. Тут робимо перекус, нас знову доганяють наші нові знайомі і далі спускаємось разом. Під час спуску один з хлопців запитав, чи будемо ми чергувати вночі біля намету (наслухавшись розповіді про ведмедів), я кажу, що однозначно ні, якщо у них є бажання – будь-ласка.

О 14:40 ми біля підйомників з Драгобрату. Під горою Стіг – гарні чорниці, хлопці тут затримуються більше ніж на півгодини, я поїв хвилин 10 і потихеньку пішов далі, потім прийшлось їх чекати. Гору Стіг ми траверсуємо, на наступну безіменну вершину виходимо (коли будемо вертатись назад будемо траверсувати). Ще одну безіменну вершину (то була г.Крачуняска) ми з Вовою траверсуємо, хлопці йдуть хребтом .Взагалі-то маршрут у нас був до оз. Ворожеська, але ми вирішуємо йти на Догяску. Щоб спуститись на Ворожеську треба зробити стрімкий спуск і ще й не видно доброї стежки. Хлопці йдуть наперед, а я з Вовою лишаємось позаду. Починаючи від траверсу г.Стіг і аж до оз. Догяски хребтом їздять машини – за день десь було 5 джипів (+ 3 машини ще були на озері) – ще трохи і будуть не хребти Свидовець і Апшинець, а дороги місцевого значення.

Гору Ворожеська також траверсуємо (якщо підніматись на неї, то буде гак), обганяємо тут двох поляків (які, як потім вияснилось, також йдуть на Догяску). Тут з Вовою ми вже були 2 роки тому, коли спускались в Чорну Тису. О 17:35 приходимо на озеро – тут 3 машини і багато людей – дорослі з дітьми. На схилах гори пастухи зганяли своїх овець (пастухи розказали, що за горою ходять вовк і рись ). “Волинські” хлопці залізли в озеро, Вова також скупнувся, я довго вагався, але все таки поліз – надворі місяць серпень, жара, а вода тут холоднюща, ще й повно п’явок. Поляки (Артур і Кшиштоф), які прийшли, запитали чи вода нормальна, я сказав, що холодно, але класно. Один з них також заліз, але одразу виліз. Потім ми пішли збирати дрова (бо тут з дровами слабо), Артур сказав, що там далеко бачив розвалену колибу (але то дійсно далеко – туди десь півгодини ходу), в результаті трохи назбирали недопалених дров з інших вогнищ. Під вечір “матрасники” машинами поїхали. Перед від’їздом принесли нам величезний пакет пластикової посуди і сказали “Спаліть її хлопці”, на що ми обурились і відповіли, що у вас машина, заберіть з собою, викинете. На нас подивились з осудом – от ви які погані – не хочете спалити наш пластик, а нам його везти з собою, але все таки забрали його.
Спочатку ми поїли смачного кулеша з бринзою від волинських знайомих (хлопці купили бринзу на Браїлці), а через годину-другу ще на пальнику зварили макаронів з тушонкою. Потім ще приїхали 2 мотоциклісти (але вони були осторонь нас). Потім довго сиділи біля вогню (точніше місця, де був вогонь), розмовляли про різні речі, дуже приємним співрозмовником був Артур (постіійно жартував, розказував нам про похід в Гімалаї, свої подорожі), незважаючи на мовний бар’єр (хоча між українцями і поляками він невеликий) ми повністю його розуміли (ІМХО він старався говорити зрозуміло для нас, Кшиштофа було важче зрозуміти). Десь біля 10 години ночі майже всі пішли спати, залишились Вова, Артур і я. Вова, ще в поїзді казав, що буде сюрприз, виявляється він взяв 200-250 г віскі і 1л Coca-Cola. Так ми зробили собі віскі-колу. Так ми сиділи аже десь до опівночі і пішли спати.

Вранці, о 6:40 проснулись, планували вийти о 8 годині, але вийшли о 9. Зранку був дуже гарний пейзаж – над озером був туман і вершечок гори Догяска не було видно. Взагалі розташування оз. Догяска дуже подібне на розташування оз.Бребенескул під Гутин-Томнатиком (де ми ночували 2 роки тому). Попрощались з нашими новими знайомими, хлопці з Волині вирішили йти в Усть-Чорну. Їм однаково чи з Ясіні, чи з Усть-Чорної у Львів добиратись, а нам з Усть-Чорної тільки в Ясіню 120 км. Назад – стандартна дорога по вчорашньому маршруту, тільки зранку весь Свидовець і Апшинець в тумані, сильний вітер, було холодновато – прийшлось одягати куртку. Назад вирішили йти тільки траверсами, на одному з них (де вчора піднімались на вершину), повернули направо, я вчасно глянув на навігатор, що нам в протилежну сторону. А далі стандартна дорога – траверс г. Стіг, Драгобрат, спуск на турбазу Драгобрат і дорогою в с.Ясіня. По дорозі знову обганяємо іноземця (чех або поляк), якого вчора при підйомі на Браїлку обганяли. Біля повороту на трасу ми о 13:13, ми точно не знаємо коли поїзд з Рахова і спішимо. Спочатку думали піти на зупинку Свидовець, але вирішили за краще йти в Ясіню 5 км (останній км нас підвіз таксист). Постояли на дорозі хвилин 30, машини не зупинялись, то пішли на наш улюблений раховоз. Там було дуже багато людей (як і завжди на вихідних). У Ворохті взагалі був забитий повністю, контролерша ходила і злилась: “Як я люблю ця неділю і цей раховоз”. “І цих туристів” додав я. Далі стандартні пересадки у Делятині і Коломиї і біля 23:00 ми дома.

За 2 дні пройшли немало-небагато 43.7 км (20.5 перший день, 23.2 другий день). Трек Кваси – Близниця – Догяска – Ясіня можна скачати тут.

Щоб іти в гори, потрібно знати, яка погода там буде, користуйтесь сервісом meteoprog.ua – погода киев та в будь-якому іншому місті.

Ранок у Квасах	Ранок у Квасах	Підйом з Браїлки	Підйом
На Близниці	Сюди ми піднімались	Стрімке урочище	Свидовець
Драгобрат	Близниця	Близниця	Близниця
Близниця	Вова на жандармі	Вова на жандармі	Вова на жандармі
Перший жандарм	Перший жандарм	Другий жандарм	Другий жандарм
Стежка на Близницю	Озеро Івор	Жандарми	Третій жандарм
Третій жандарм	Свидовець	Приготування їди	Вся наша компанія
Ранок на Догясці	Свидовець (попереду г.Котел)	Прощальний погляд	Ясіня
Витвори мистецтва на стелі вокзалу в Ясіні	Маршрут	Профіль висоти

Стежка добре маркована, тільки в одному місці (де розходяться річки – в файлі точка №1) маркування не було і ми пішли за треком (скачаним з raduet.com/nsk). Далі маркування пропало. Справа в тому, що маршрут на старій карті Горган і маршрут на новій карті (Горгани-Свидовеь від stezhky.org.ua) трохи відрізняється – на старій карті він йде південніше, на новій північніше. Так як трек в нас збігався зі старим (південним) маршрутом – то ми пішли по ньому. Накінець стежка пропала і нам прийшлось біля 1 кілометра лізти лісом по азимуту. Проте Андрій знайшов 2 грибів – одного великого красеня, другого меншого. О 13:15 ми вийшли на нормальну стежку і через 20 хвилин вийшли на полонину Середню. Тут нас догнали хлопці з Коломиї, які вийшли на годину пізніше з Гути, але взяли нормальний темп. Вони планували за сьогодні дійти до Сивуль і спуститись на Рущину. На полонині Середній ми затримались – там були непогані чорниці. Ми планували підніматись ще на г. Середню, але передумали і пішли далі. Невдовзі почались справжні Горгани – дорога була всипана каменюками. На хребті був свіжий вітерець, тож прийшлось одягнути куртки. А далі по хребту, захопившись розмовами пропустили підйом на г. Високу. Прийшлось вернутись, щоб піднятись на цю вершину (висота цієї вершини всього на 1 м менша, ніж висота Ігровця).

Після г.Високої хребет Ігровище і біля 18:00 сама вершина Ігровець. Вершина – це так собі сказано, тому що Ігровець плоский і великий, як футбольне поле – і турів штук 5 на ньому – хто де хотів, там вершину і позначив.З вершини добре видно навколишні села, Сивулі, десь далеко Довбушанку. На вершині перекусили, пофоткались і почали спуск. Спуск (як і кожен спуск у Горганах) неприємний – каміння сунуться, є ймовірність впасти. Темп у нас був не дуже швидким, ми були на перевалі Боревка біля 20:00.

Тут ніби гарне місце – є недалеко вода, дрова. Але не все так добре, як би здавалось. На цій полонині полчища якихось мух, від яких неможливо заховатись, і вони лізуть у ніс, вуха, рот, кусають за руки і зразу утворюються на руках плямки. Мастились зірочкою, ще якимись кремами – нічого не допомагало. Єдиний дієвий метод – це на голову шапку, на обличчя бандану, футболку з довгим рукавом і рукавиці на руки, ще би мати окуляри – тоді би був повний захист. Трохи далі в лісі зустріли хлопців, які планували вийти на Сивулю – але відклали на завтра марш-кидок. Зготували їсти на пальнику, розпалили вогонь (щоби посидіти біля нього). Ніби під боком ліс, але прийшлось пошукати дров – бо тут все чисто визбирано. Виручив величезний корінь дерева, яке впало. Біля 10 години вечора всі мухи, як за помахом чарівної палички пропали – напевно полетіли на іншу полонину, шукати нових туристів.

Ще в магазині, коли купували їсти, зайшла розмова, що будемо брати зі спиртного. Я, взагалі, в горах майже не п’ю (хіба, що глінтвейну перед сном або Вова привезе якогось модного бурбону). А в магазині Вітя взяв пляшку закарпатського коньяку – ну пляшка коньяку на трьох – ще може бути, подумав я. Але Андрій взяв ще одну таку саму пляшку коньяку і ще знайшов в рюкзаку 0.5 л самогонки (для розтирання). То було вже забагато. Ми вирішили горілку не пити, а випити коньяк. До нашої ватри підійшов поляк і запитав, чи не можна йому посмажити сосиски. В результаті – ми поділились з ним коньяком, він з нами сосисками, потім ми допивали коньяк, а Норберт самогонку. Говорили про різні речі, Вітя по-польськи, я пробував по-англійськи, виявляється, коли і ти, і твій співрозмовник погано говорять по-англійськи – в результаті все зрозуміло (а може то коньяк так подіяв, що все було зрозуміло ). Говорили про різні речі – від звичайних побутових до політичних (правда Норберт подавав вигляду, що не розумів, коли ми говорили про Бандеру і Хмельницького), в кінці зійшлись на одному, що москалів і в Західній Україні, і в Польщі не люблять.

В кінці Норберт видав чудову фразу: “Ніц не годен пити, але ше м єдну буду”. Після того всього йому стало трохи погано, але через пару хвилин уже було все нормально. Ми розійшлись по наметах спати.

Наступного дня біля 7 години підйом, я посередині галявини знаходжу свої черевики (звечора я забув їх сховати під намет, добре, що не було дощу), готуємо їсти і о 9:20 стартуємо. Навіть не знаю, що тут розказувати – пологий спуск, маршрут промаркований, пригод ніяких не було. Цим маршрутом минулого року ми піднімались на Сивулю. Нам назустріч йде група з Тернополя (15 людей), яка розтягнулась на півгодини. Стандартні фото на розсипах каміння на траверсі Ігровця, далі лісом до поля Лопушна, тут я шукав залишки фундаменту (не знайшов). Майже все як і минулого року – тільки не потрібно було переходити 3 рази річку – тому що цього разу побачили маркування і пройшли вздовж річки (здавалось, що там пройти не можна і минулого року ми обходили це місце). Потім вихід на дорогу і ми в селі. Почав накрапати дощ і тільки ми склали всі свої речі в машину і виїхали почалась справжня злива. Вітя вирішив їхати через Івано-Франківськ – там краща дорога і в результаті швидше доїхали.

За 2 дні пройшли приблизно 28.7 км (перший день 17 км, другий 11.7). Трек можна скачати тут.

Ігровець	Гриб	г.Середня	Шишка
Ялівець	Вперед	г.Висока
По стежці		Ігровець
Траверс г.Висока	Траверс г.Висока	г.Висока	Вітаємо на г. Висока
Ігровець	Ігровець	Ігровець	На Ігровці
Ігровище (на задньому плані Сивулі)	с.Осмолода	Ігровище
Мала і Велика Сивулі		Вітя	Тарас (я)
Горгани	Горгани		Прощальний погляд
Горобина	Карта з маршрутом

Справа від хребта видно поодинокі хатки(думаю, територіально вони відносяться до с. Бисків), які знаходяться в долинах між вершинами. Але довго милуватись ними ми не могли, бо біля 13:30 небо почорніло, я сховав фотоапарат, почався дощ, який через хвилин 20 переріс у справжню зливу. Так, як рюкзаки були у нас маленькі – ми сховали їх під куртки, після чого Вова став подібним на українського (синьо-жовтий) пінгвіна (капюшон від куртки слугував дзьобом), а я за словами Вови – на вагітну Марічку. Шкода, що нема фотографій, можна було б посміятись. Під час грози ми (особливо я, бо трохи боюсь блискавок ) спішили вниз, біля 14:15 ми вийшли на дорогу, перейшли 2 мости (в одному з яких була величенька дірка – цікаво, як там машини їдуть) і йшли вздовж річки, на який розташований водоспад Бісків (нічого особливого). А далі були дуже гарні скелі по дві сторони дороги – я зробив декілька фото на свій старенький Canon Powershot A620 і водоспад Кізя – гарний каскадний водоспад – є фото, але не дуже гарної якості. Є привід повернутись сюди ще раз, але вже з Усть-Путили, щоб подивитись на ці скельні утворення, водоспад. Дощик вже майже припинився, щоб … піти ще сильніше. Почалась злива – найбільша за цей день. Але нам було все одно – в літньому взутті і бриджах (шортах) – ми вже і так промокли повністю. О 15:40 (планували біля 17:00) ми вийшли на трасу і побачили те, заради чого пройшли 24.6 км, а не просто під’їхали до неї – скеля Закамяніла багачка. Стоїть біля самої дороги і дивиться на неї. Звичайно, що фото я не робив, бо пожалів в дощ витягувати старенький фотоапарат, щоб не відправити його передчасно на пенсію. Через годину (о 16:40) приїхав автобус Путила – Вижниця, у Вижниці зразу пересіли на автобус до Чернівців, який чомусь їхав біля 3 годин (хоча майже всю дорогу я і так спав).

Якщо хтось бажає пройтись цим маршрутом – можете скачати трек Долішній Шепіт – Усть-Путила

Маленька реклама: якщо ви любите відпочивати за кордоном – звертайтесь до нас отдых в Израиле ми вам забезпечимо на вищому рівні.

Нижче деякі фото (вже вдома я побачив, що майже на всіх фото є плями – на матрицю попала пилюка і прийшлось їх усувати в фотошопі.

Галявина	Квіточки	Гірський краєвид	Дерева
Дерева	Ягоди готові до вживання	Ягоди знищені	Галявина
Квіточка	Загадковий ліс	Загадковий ліс	Загадковий ліс
Ці хмари нас обійшли	с.Бисків	Серпантини	Ще одна квіточка
Хребет Чиохелька	Хребет Чиохелька	Стежка	Стежка на хребет
	3-зірковий готель	Хребет Чиохелька	Правильне кругле дерево
Те саме дерево на задьному плані		Правильне кругле дерево	Ще одне цікаве дерево
А ці хмари нас не оминули	Як проїхати цю яму – хз	Скелі біля дороги	Ще одні скелі
Водоспад Кізя	Наш маршрут

Отже, зранку в 7:10 ми сіли в автобус Чернівці – Долішній Шепіт і о 9:10 вже виходили у зазначеному місці. – на першому повороті за мостом після Лопушної (так сказав я водієві, крім того, я забив приблизну точку на навігатор, де треба виходити). Як йти “до доміків” – так сказав водій і зупинився, там де нам потрібно (виявляється саме на цьому повороті ми смажили сосиски, коли їхали з Шурдина). “О 6 вечора я буду повертатись назад і заберу вас” – сказав водій. Але ми планували в цей час бути вже з іншого боку – на трасі з Путили. Але був і запасний варіант (якщо б не встигали) – піти до скелі Кінашки і повернутись назад. Погода стояла пречудова – світило сонечко, але не сильно гріло.

Йшли ми не дуже швидко – по дорозі “зустріли” тритонів, трохи їх пофотографував (хочу собі купити зеркалку і взяв у знайомого для проби Olympus E-400), потім фотографувались на екскаваторі. Маршрут весь час пролягав по дорозі, по якій лісовози возять зрубаний ліс. А лісу тут зрубали багато – місцями просто пустирі з пеньками. Перша “достопрімєчатєльность” – Лопушнянські водограї виявились epic fail. Зразу видно почерк того, хто складав карти – 2 камені – це Серетські скелі, 2 камінчики – водограї. Тут у мене закрались деякі сумніви, чи не може бути скеля Кінашки аналогічним випадком.
Так ми йшли дорогою і йшли, пройшли повз розгалуження доріг – пішли прямо – головною дорогою, дорога вправо вела вниз. А на наступному розгалуженні повернули вправо Через деякий час, глянувши на навігатор, зрозумів, що ми трохи відхились вліво. але (так як наша дорога спочатку йшла паралельно необхідному напрямку) ми подумали, що рано чи пізно вона має повернути вправо (списували на похибку карти, а про перший поворот вправо навіть і не думали).

О 11:10 вирішили поснідати і, щоб не вертатись піти по азимуту до нашої дороги. Таким чином ми пройшли зайвих 1.5 км, поки не вийшли на галявину, звідки ми побачили скелю Кінашку (виявилась не аналогом водограїв) і дорогу, яка йшла низом (вона траверсувала гору, на яку ми піднялись). Але, як кажуть, нема поганого, щоб на добре не вийшло: за цілий день єдиний раз пройшлись лісом – а так цілий маршрут по лісовозній дорозі. Тільки почали спускатись до дороги, як почався дощ – небо затягнули чорні хмари, спочатку дощ був невеликий, а потім полило як з відра. Прийшлось ховати фотоапарат, одягати куртки і швиденько тікати до лісу, щоб сховатись від дощу. Але нам повезло (ще один плюс, що ми не туди повернули) і біля самої дороги заховались від дощу у колибі. Половина колиби була неробочою – там обвалився дах і тріщала підлога.
Більше півгодини ми сиділи у колибі, чекаючи закінчення дощу (проте ми не гаяли час даремно – випили пляшку справжнього французького вина ).
Дощ ніби зупинився, а потім з неба, як у фільмі катастрофі почали падати білі великі камінчики. Це був град, причому коли він розлітався на шматки від удару із землею – ці шматки були більші від гороху. Не було б даху над головою – було би страшно. Біля 13:00 ми вийшли з нашої колиби і пішли вгору до скелі. По дорозі текли ріки, дорога перетворилась на місиво. Після дощу на дорозі над підстерігали нові “перешкоди” – плямисті саламандри, на них ми знову витратили багато часу. Причому, коли йшли до скель – майже всі вони лізли в одну сторону, а коли повертались назад – в іншу. Напевно, у когось з них був День народження і всі вони йшли в гості, а коли ми повертались – розходились додому.

Якщо ви надаєте перевагу екзотичним країнам – Туры в Кению на будь-який смак.

Біля самих скель останні 200 метрів ми пішли знову “бездоріжжям” хоча поруч нас була стежка. Місце біля скель обгороджене залізним дротом (але для чого хз, якщо його можна переступити). Сфотографувались внизу біля неї, вилізли нагору і пішли назад. Багато часу ми витратили на тритонів, саламандр, саму скелю (і навіть якби не блукали – все одно часу б не вистачило спуститись в Розтоки). Спустились від скелі на дорогу стежкою. Але краще було йти лісом, бо стежка веде повз низькі дерева і ми збирали на себе всю росу з них (перед цим хвилин 15-20 знову падав дощ і ми сховавшись під каміння, дерева, перечекали його.). А далі тільки лісовозна дорога, яка перетворилась на суцільне болото. По дорозі повзали наші друзі саламандри. В ставку квакали жаби, весь ставок був обплутаний якимись нитками, придивившись добре виявилось, що це жаб’яча ікра (ці нитки тягнулись від жаб).

Коли до траси в сторону Чернівців залишалось ще біля 3 км ми зупинились в альтанці (всередині було досить чисто і майже без сміття) і продовжили символічне святкування Дня народження – випили пляшку вина і посмажили сосиски. Заздалегідь (щоб не пропустити автобус) о 17:18 ми були на дорозі. Якраз в сторону Шепота проїхав автобус, ми зробили припущення, що це наш автобус (пізніше це підтвердилось). Там ми прочекали до 18:15, але автобуса так і не було, став накрапати дощик, я почав шукати на карті приватні садиби, щоб можна було на крайняк переночувати, Вітя наспівував пісеньку “Welcome to the hotel Lopushania” і під’їхав наш автобус з нашим знайомим водієм. Ним ми і доїхали в Чернівці.

Як для першого походу-розминки пройшли немало-небагато 17.9 км. Чесно кажучи, я очікував трохи більшого – краєвидів в стилі тих, що на Писаному Камені – стандартних для Покутсько-Буковинських Карпат, а тут виявились в більшості пейзажі зрубів
Трек Лопушна – скеля Кінашки.

Фото

Волохата колючка	Ранкова роса	Тритончик	Портерт тритона
Наш танк їде вперед	Жовто-зелені	Такий був град	Саламандра плямиста
Сучасні краєвиди	Сучасні краєвиди	Це моя скеля і іншим сюди не можна	На вершині
Скеля Кінашки	Туалет	Саламандра плямиста	Тут ми врятувались від граду
Жаб’яча ікра

На вокзалі нас чекав Андрій М. з Єрмаком, який їхав з Чорткова, сіли в поїзд і поїхали. Біля 12 години ми були в Квасах, туристи, які їхали в поїзді вийшли в Лазещині, до Квасів з туристів доїхали ми одні.
Одразу у Квасах Андрій М. (який ще в поїзді негласно взяв на себе обов’язки керівника) запропонував запарити вівсянки. Не знаю чому так, але сніданок першого дня ми (з Вовою найчастіше) їмо перекус, який взяли з дому. Я пропонував зїсти канапки і хліб з салом, але в результаті пішли запарювати вівсянку.
Чомусь зранку вівсянка з сирим арахісом мене не пре і я поснідав канапками і хлібом з салом і закусив вівсянкою (ще попутно зїв вівсянки на дні миски). В результаті хлопці повикидали половину запареної вівсянки і о 13:30 ми вийшли від джерела мінеральної води.

Погода в цей день була суперова – світило сонечко, була гарна видимість. Через 20 хвилин вже стало жарко йти, але вже в лісі стало холодніше і йти було нормально. Хлопці йшли попереду, я позаду. Спочатку стежка була протоптана, йшлось непогано, тільки вже на висоті 1200 м снігу було побільше. Під кінець дня насунули хмари і видимість стала меншою. О 17:00 ми прийшли на біостаціонар, сторож (до речі, дуже класний дядько) нам дав ключі від нашого номера кімнати і ми пішли облаштовуватись. Довго не могли розпалити пічку, але врешті-решт розпалили, за той час поки розпалювали пічку зварили рис на пальнику і повечеряли курячим м’ясом і рисом з тушонкою (що може бути смачніше в горах за тушонку ). З нами вечеряв ще один мешканець біостаціонару – кішка (шкода, забув, як називається). Дуже класна киця – ручна, стрибає одразу на коліна (минулого року, коли спускались з Петроса, то я вже зустрічав цю кішку на біостаціонарі).

До вечері Андрій С. взяв ще пляшку Vana Tallinn – естонський лікер зі смаком рому (але міцність явно не лікера – 50 градусів). Випили частину лікеру і полягали спати. Домовились, що встаємо о 4:30, щоб в районі 5 години вийти. Будильник продзвенів, але ніхто і не думав вставати, Андрій сказав, що рано і встали о 6 годині (дежа вю – аналогічна ситуація була у поході Ліснівським хребтом), краще б ті півтора години нормально поспати, а не розривати сон. Вночі пробуджувався декілька раз, наша нова знайома (киця) лазила по нас (тобто по спальниках), а один раз вилізла навіть на голову. Насамкінець вмостилась між мною і Андрієм С. і так спала з нами.

О 7:20 ми вийшли з біостаціонару. Взяли з собою 3 термоси, снікерси, арахіс і теплу підкладку до куртки. До перемички ми вирішили йти не траверсом, а через г.Шешул, тому що сторож з біостаціонару сказав, що дорогу сильно замело. На вулиці туман – видимість 50 м. Почали підйом – сніг по коліна і вище, через хвилин 15 підйому побачили сліди (вони починали підйом трохи південніше від нас). Так по цих слідах ми і йшли майже до Петроса. Час від часу перевіряв правильність маршруту на навігаторі. Спочатку провалювались по коліна, потім по пояс – йти було нелегко. Деякі ділянки приходилось проходити на чотирьох кінцівках. Рух ускладнювало ще те, що під снігом росте чи то жереп, чи то якась інші кущі. О 9:30 ми піднялись на вершину Малий Шешул. Звідти до Шешула більшого вже рукою подати, але мені йти було важко. О 10:08 ми на вершині г.Шешул. Якраз перед Малим Шешулом був дуже приємний момент – хмари внизу трохи розійшлись і ми побачили хоч щось (забігаючи наперед – це були найкращі погодні умови в той день). По дорозі перекушуємо снікерсом і гарячим чаєм. Хоча і йшли ми весь час в тумані і було десь в районі -5 -7 ° C, але було зовсім не холодно (я йшов у футболці, тонкій флісці і штормовій куртці). Можливо ще було так, бо на висоті до 1800 м був відсутній вітер.

На Шешулі за інерцією пішли прямо, але пропали сліди і я зразу глянув на навігатор – так і є, потрібно повертати наліво, спускаємось вниз – скинули в районі 150 м по висоті. Тут я помітив, що батарейки в навігаторі підсіли, поставив інші (у мене було 6 запасних батарейок + ще 4 в фотоапараті) – від них навігатор навіть не хотів вмикатись, прийшлось помінятись батарейками з фотоапаратом (вдома, відігрівшись, батарейки показували більше половини заряду). Тут і вирішив, вимкнути навігатор і час від часу вмикати його, звіряючись з треком (тим більше, що було добре видно сліди). Далі дорога була пологою, висота набирається повільно, йшли то вгору, то вниз. Чим ближче до вершини, тим гіршою ставала видимість, якщо йдеш першим – то взагалі не видно лінію горизонту (небо зливається зі снігом). По дорозі ще “зустрілись” 2 карнизи – на один з який хлопці пішли фотографуватись (я вважав, що краще подалі знаходитись від нього), а на другий в тумані Андрій зайшов. Перед самою вершиною (десь в районі 1900 м) була маленька (метрів 20, не більше) ділянка фірну. Ближче до вершини з’являється вітер (добре, що хоч не сильний, на хребті, коли йшли на Говерлу – був набагато сильніший).

О 13:15 ми на вершині, заходимо в капличку, їмо снікерс, сирий арахіс (хоч важко заходить, але набиваю шлунок, бо треба поповнити запаси енергії), п’ємо чай і йдемо вниз. Андрій С. попереду, я другий, Андрій М. позаду. На мої зауваження, що нам треба йти значно лівіше Андрій М. (”керівник групи”) відповідає менше говори і йди за Андрієм, він знає куди йти. Подивився на навігатор – ніби все ок, ми знаходимось на треку. Але щось мене непокоїть – не видно ні наших слідів і щось здається ми тут не йшли. І через декілька хвилин мені щось стукає в голову – трек іншого кольору (піднімались по зеленому, а спускаємось по синьому). І я розумію свою помилку – крім треків підйому на Петрос – на навігаторі був присутній літній трек спуску з Петросу в Ясіню, яким я спускався літом. Кричу Андрієві М., що ми спускаємось в Ясіню, а не Кваси, на що отримую стандартну відповідь – менше говори і йди за Андрієм – він знає, куди йти. Починаю голосно матюкатись, бо по-іншому Андрій мене не хотів сприймати. Спустились ми по висоті метрів 110. Пропоную піднятись на вершину і спуститись нормальним треком, на що отримую заперечення (склалось таке враження, що повернутись назад – це в Андрія на рівні фобії, я розумію на сплаві, там це неможливо через течію річки, але тут це цілком реально) – ми будемо траверсувати схил, поки не вийдемо на наш трек підйому. На мої репліки, що траверсувати такий схил небезепечно. була стандартна відповідь помовчати. Взагалі, в той день (та і в попередній) мою думку Андрій не сприймав і вважав правильною тільки свою.

Траверсувати схил – заняття не з приємних. Взагалі – це був один з найнеприємніших моментів у поході – йти по коліна (пояс) в снігу під стрімким кутом. Не знаю, чи можна спровокувати лавину з таким станом снігу, але мені йти було страшно. Півтора години зайняв наш траверс, поки ми не вийшли на шлях підйому. ,причому підйом з цього місця до вершини зайняв 40 хвилин (тобто, максимум годину зайняв би підйом назад на вершину і спуск по хребту). Але, якраз, головним аргументом(Андрія) за траверсування було те, що ми зекономимо час. В результаті втратили більше півгодини (це мінімум).

Попавши на трек підйому, йшлось вже набагато приємніше, хоча були ще деякі неприємні моменти (але не буду тут про них). Сліди наші були заметені і часто провалювались в сніг (зверху шар снігу, а знизу жереп), деколи 2-3 метри вліво, вправо і все ок, потім знову провалюємось. Ще йдучи туди, я “агітував”, щоб повертатись не через Шешул, а траверсом (коли закінчується світловий день – цей варіант – безпечніший), на що отримував очікувану відповідь – ні, ми будемо йти через Шешул. В результаті все-таки пішли траверсом. Перед перемичкою вирішили піти напряму (і так було без різниці, бо завжди провалювались в сніг, якого за цей день добряче випало) і вийшли трохи правіше (метрів на 100) дороги, яка зрізає шлях від перемички до траверсу (в принципі, може і на краще, що ми не були на перемичці – а то Андрієві могло стукнути в голову – піти через Шешул).

Прийшлось спуститись в яр, а потім піднятись з нього (напряму, щоб не обходити), за що я отримав лекцію від Андрія, що не вмію користуватись картою і на ній було видно цей яр по горизонталях і т.д. і т.п. Але в той день це все було не важливо (і сил і бажання комусь щось розказувати і доводити не було) – основне, що ми вийшли на наш траверс і скоро будемо в біостаціонарі. Тут ми випили останні запаси чаю, зателефонували рятівникам (повідомили, що все ок) і пішли на біостаціонар.

О 19:00 (через півтора години) ми вже були на біостаціонарі. Всю дорогу прийшлось тропити сніг, який тут був вище колін, але йшлося на диво легко (мабуть через те, що все погано вже було позаду). На біостаціонарі ми вирішували, що робити: хлопці хотіли їхати нічним поїздом, а я хотів залишатись тут на ще одну ніч. У мене не було бажання йти вночі у Кваси, було мало сил, та й ноги у мене були повністю мокрі: у мене були бахіли, але без шнурків і сніг постійно попадав через верх взуття – під кінець походу всередині взуття було багато снігу. В результаті ми розділились: я залишився ночувати, а хлопці, взявши мій навігатор, пішли на нічний поїзд. Повечерявши зі сторожем (між іншим, дуже класний дядько), полягали спати. Щоб не розпалювати мені пічку, я ночував у кімнаті сторожа.

Наступного дня, о 7 ранку прокинувся, поснідав, прибрав місце ночівлі (хлопці ввечері не встигли це зробити), набрав повний термос чаю і пішов сам у Кваси. За ніч нападало багато снігу, місцями слідів не було видно і провалювався у сніг. Вже у лісі йти було супер – мало снігу, нема вітру. І тільки на Джорджевій прелуці (назва якась американська) не було видно ні слідів, ні стежки і прийшлось брести порядка 200 метрів у снігу по пояс. А далі ліс і село. Біля 12 години я був на автобусній зупинці. Через 10 хвилин очікування зупинився бус, який їхав у Чернівці і до Чернівців доїхав у теплі і затишку, попиваючи чай з термоса і “Живчик”. Дорогою весь час лунала музика на іноземній мові, на ній же спілкувався водій автобуса з деякими пасажирами. Я довго не міг зрозуміти, чи то угорська, чи молдавська. Але коли водій на трасі проїхав метрів 500 обочиною на задній передачі – точно зрозумів, що молдавани. . Але хто би вони не були, о 16:00 я вже був у Чернівцях.

Після цього походу, я зрозумів, що не готовий ще ходити в зимові походи, ні фізично, ні психологічно. Можливо, ще погода так вплинула на мене, бо йти в суцільному тумані зимою – досить неприємно, а я хотів отримати від цього походу гарні фотографії і враження. Враження отримав, тільки не такі, як хотів.
На щастя не простудився, тільки декілька днів після походу боліли очі від снігу. В поході я мав з собою гірськолижну маску, але весь похід носив на голові її, а коли потрібно було одягати – там вже була суцільна льодова кірка.

Деякі фотографії з походу

Старт у Квасах	Обтирання	У лісі	Відпочинок
Польоти	Горрри	Горрри	Шешул
Шешул	Шешул	Вивчаємо маршрут	Ялинка
Туман розсіюється	Туман розсіюється	Що там у нас далі по маршруту ?	Хмари наступають
На схилі	Такий “краєвид” був майже цілий день	Медитація	Позаду карниз
Вершина	Портрет	Зимова ялина