Ранок у Квасах

Свидовець

Підйом на Близницю

Жандарми

Ранок на Догясці

Біля 12 години ночі ми приїхали у Франківськ, тут, як завжди в залі очікування поспати (до відправлення поїзда більше 3 годин) неможливо через сморід від бомжів, а на пероні на лавочці не дуже комфортно. Вирішили піти в залізничні каси (для приміських поїздів), касирша не мала нічого проти, тільки попередила, що може міліція нас вигнати. Ми в куточку розклали карімати, одягнулись тепліше, рюкзаки під голову і полягали спати. В принципі спали непогано, тільки голос тьоті з гучномовця, коли відправляється наступний поїзд трохи заважав.

Приїхав раховоз, ми в нього запакувались (в прямому значенні цього слова), було дуже багато людей – найбільше велотуристів і грибників. Поспати в поїзді взагалі не вийшло – було дуже шумно, тож вирішили грати в карти на пару (біля нас сиділи хлопець з дівчиною з Дрогобича). Без декілька хвилин восьма ми у Квасах. Бабка в поїзді нам дає пораду, щоб стереглись ведмедів і каже, що в Карпатах є багато рисів. У Квасах, крім нас, ще вийшли 3 хлопці (потім з ними довгий час йшли), йдуть також на Близниці, але їм ще потрібно поповнити запаси продуктів. Стартуємо, доходимо до повороту на наш маршрут – тут є столик, робимо перекус (у Вови лишилась пляшка пива і кальмари, які він хотів знищити в поїзді) і о 8:45 стартуємо. Через 5 хвилин дорога розходиться, тут потрібно повертати направо (добре, що є навігатор і трек), а далі плавний набір висоти. Зранку в горах дуже гарно – ти піднімаєшся вгору, а під тобою хмари (які через годину вже будуть набагато вище від тебе). Через годину ходьби робимо вимушений привал – я одягаю наколінники, нас переганяють хлопці, які у Квасах шукали магазин. О 10:00 заходимо в ліс – тут йти легше, бо сонце не гріє, але тут стрімкіший підйом. Півгодини ходьби лісом і ми виходимо на полонину Браїлка. Перед самим виходом з лісу доганяємо якогось сильно замученого іноземця, він йде сам і йому дуже важко йти, наступного дня ми його знову обженемо (на Драгобраті).

На полонині зустрічаємо хлопців, які нас обійшли, говоримо, знайомимось з ними – вони з Волинської області, йдемо далі, хлопці ще відпочивають. Далі дорога вгору і тільки вгору, дерев нема, сонце припікає все сильніше і сильніше. По дорозі нам зустрічаються чорниці, Вова залишається, я йду вперед, бо якщо буду їсти чорниці – то відстану. Так потихеньку (о 13:12) добираємось до Близниці Малої. Далі спуск метрів на 70 вниз і підйом на Близницю Велику. Під час спуску зустрічаю знайому Віту (вона тягне на собі велосипед на Близницю) – разом сплавлялись по Дністру і Збручу. Через 20 хвилин ми уже на Близниці Великій. Довго не затримуємось (бо нам ще йти і йти), йдемо далі Далі – жандарми, одне з найкращих місць у Карпатах (у моєму рейтингу поруч з Шпицями і Гутин Томнатиком). Я пропоную Вові йти наперед, а я його сфотографую на краю жандарма. Тут робимо перекус, нас знову доганяють наші нові знайомі і далі спускаємось разом. Під час спуску один з хлопців запитав, чи будемо ми чергувати вночі біля намету (наслухавшись розповіді про ведмедів), я кажу, що однозначно ні, якщо у них є бажання – будь-ласка.

О 14:40 ми біля підйомників з Драгобрату. Під горою Стіг – гарні чорниці, хлопці тут затримуються більше ніж на півгодини, я поїв хвилин 10 і потихеньку пішов далі, потім прийшлось їх чекати. Гору Стіг ми траверсуємо, на наступну безіменну вершину виходимо (коли будемо вертатись назад будемо траверсувати). Ще одну безіменну вершину (то була г.Крачуняска) ми з Вовою траверсуємо, хлопці йдуть хребтом .Взагалі-то маршрут у нас був до оз. Ворожеська, але ми вирішуємо йти на Догяску. Щоб спуститись на Ворожеську треба зробити стрімкий спуск і ще й не видно доброї стежки. Хлопці йдуть наперед, а я з Вовою лишаємось позаду. Починаючи від траверсу г.Стіг і аж до оз. Догяски хребтом їздять машини – за день десь було 5 джипів (+ 3 машини ще були на озері) – ще трохи і будуть не хребти Свидовець і Апшинець, а дороги місцевого значення.

Гору Ворожеська також траверсуємо (якщо підніматись на неї, то буде гак), обганяємо тут двох поляків (які, як потім вияснилось, також йдуть на Догяску). Тут з Вовою ми вже були 2 роки тому, коли спускались в Чорну Тису. О 17:35 приходимо на озеро – тут 3 машини і багато людей – дорослі з дітьми. На схилах гори пастухи зганяли своїх овець (пастухи розказали, що за горою ходять вовк і рись ). “Волинські” хлопці залізли в озеро, Вова також скупнувся, я довго вагався, але все таки поліз – надворі місяць серпень, жара, а вода тут холоднюща, ще й повно п’явок. Поляки (Артур і Кшиштоф), які прийшли, запитали чи вода нормальна, я сказав, що холодно, але класно. Один з них також заліз, але одразу виліз. Потім ми пішли збирати дрова (бо тут з дровами слабо), Артур сказав, що там далеко бачив розвалену колибу (але то дійсно далеко – туди десь півгодини ходу), в результаті трохи назбирали недопалених дров з інших вогнищ. Під вечір “матрасники” машинами поїхали. Перед від’їздом принесли нам величезний пакет пластикової посуди і сказали “Спаліть її хлопці”, на що ми обурились і відповіли, що у вас машина, заберіть з собою, викинете. На нас подивились з осудом – от ви які погані – не хочете спалити наш пластик, а нам його везти з собою, але все таки забрали його.
Спочатку ми поїли смачного кулеша з бринзою від волинських знайомих (хлопці купили бринзу на Браїлці), а через годину-другу ще на пальнику зварили макаронів з тушонкою. Потім ще приїхали 2 мотоциклісти (але вони були осторонь нас). Потім довго сиділи біля вогню (точніше місця, де був вогонь), розмовляли про різні речі, дуже приємним співрозмовником був Артур (постіійно жартував, розказував нам про похід в Гімалаї, свої подорожі), незважаючи на мовний бар’єр (хоча між українцями і поляками він невеликий) ми повністю його розуміли (ІМХО він старався говорити зрозуміло для нас, Кшиштофа було важче зрозуміти). Десь біля 10 години ночі майже всі пішли спати, залишились Вова, Артур і я. Вова, ще в поїзді казав, що буде сюрприз, виявляється він взяв 200-250 г віскі і 1л Coca-Cola. Так ми зробили собі віскі-колу. Так ми сиділи аже десь до опівночі і пішли спати.

Вранці, о 6:40 проснулись, планували вийти о 8 годині, але вийшли о 9. Зранку був дуже гарний пейзаж – над озером був туман і вершечок гори Догяска не було видно. Взагалі розташування оз. Догяска дуже подібне на розташування оз.Бребенескул під Гутин-Томнатиком (де ми ночували 2 роки тому). Попрощались з нашими новими знайомими, хлопці з Волині вирішили йти в Усть-Чорну. Їм однаково чи з Ясіні, чи з Усть-Чорної у Львів добиратись, а нам з Усть-Чорної тільки в Ясіню 120 км. Назад – стандартна дорога по вчорашньому маршруту, тільки зранку весь Свидовець і Апшинець в тумані, сильний вітер, було холодновато – прийшлось одягати куртку. Назад вирішили йти тільки траверсами, на одному з них (де вчора піднімались на вершину), повернули направо, я вчасно глянув на навігатор, що нам в протилежну сторону. А далі стандартна дорога – траверс г. Стіг, Драгобрат, спуск на турбазу Драгобрат і дорогою в с.Ясіня. По дорозі знову обганяємо іноземця (чех або поляк), якого вчора при підйомі на Браїлку обганяли. Біля повороту на трасу ми о 13:13, ми точно не знаємо коли поїзд з Рахова і спішимо. Спочатку думали піти на зупинку Свидовець, але вирішили за краще йти в Ясіню 5 км (останній км нас підвіз таксист). Постояли на дорозі хвилин 30, машини не зупинялись, то пішли на наш улюблений раховоз. Там було дуже багато людей (як і завжди на вихідних). У Ворохті взагалі був забитий повністю, контролерша ходила і злилась: “Як я люблю ця неділю і цей раховоз”. “І цих туристів” додав я. Далі стандартні пересадки у Делятині і Коломиї і біля 23:00 ми дома.

За 2 дні пройшли немало-небагато 43.7 км (20.5 перший день, 23.2 другий день). Трек Кваси – Близниця – Догяска – Ясіня можна скачати тут.

Щоб іти в гори, потрібно знати, яка погода там буде, користуйтесь сервісом meteoprog.ua – погода киев та в будь-якому іншому місті.

Ранок у Квасах	Ранок у Квасах	Підйом з Браїлки	Підйом
На Близниці	Сюди ми піднімались	Стрімке урочище	Свидовець
Драгобрат	Близниця	Близниця	Близниця
Близниця	Вова на жандармі	Вова на жандармі	Вова на жандармі
Перший жандарм	Перший жандарм	Другий жандарм	Другий жандарм
Стежка на Близницю	Озеро Івор	Жандарми	Третій жандарм
Третій жандарм	Свидовець	Приготування їди	Вся наша компанія
Ранок на Догясці	Свидовець (попереду г.Котел)	Прощальний погляд	Ясіня
Витвори мистецтва на стелі вокзалу в Ясіні	Маршрут	Профіль висоти

Стежка добре маркована, тільки в одному місці (де розходяться річки – в файлі точка №1) маркування не було і ми пішли за треком (скачаним з raduet.com/nsk). Далі маркування пропало. Справа в тому, що маршрут на старій карті Горган і маршрут на новій карті (Горгани-Свидовеь від stezhky.org.ua) трохи відрізняється – на старій карті він йде південніше, на новій північніше. Так як трек в нас збігався зі старим (південним) маршрутом – то ми пішли по ньому. Накінець стежка пропала і нам прийшлось біля 1 кілометра лізти лісом по азимуту. Проте Андрій знайшов 2 грибів – одного великого красеня, другого меншого. О 13:15 ми вийшли на нормальну стежку і через 20 хвилин вийшли на полонину Середню. Тут нас догнали хлопці з Коломиї, які вийшли на годину пізніше з Гути, але взяли нормальний темп. Вони планували за сьогодні дійти до Сивуль і спуститись на Рущину. На полонині Середній ми затримались – там були непогані чорниці. Ми планували підніматись ще на г. Середню, але передумали і пішли далі. Невдовзі почались справжні Горгани – дорога була всипана каменюками. На хребті був свіжий вітерець, тож прийшлось одягнути куртки. А далі по хребту, захопившись розмовами пропустили підйом на г. Високу. Прийшлось вернутись, щоб піднятись на цю вершину (висота цієї вершини всього на 1 м менша, ніж висота Ігровця).

Після г.Високої хребет Ігровище і біля 18:00 сама вершина Ігровець. Вершина – це так собі сказано, тому що Ігровець плоский і великий, як футбольне поле – і турів штук 5 на ньому – хто де хотів, там вершину і позначив.З вершини добре видно навколишні села, Сивулі, десь далеко Довбушанку. На вершині перекусили, пофоткались і почали спуск. Спуск (як і кожен спуск у Горганах) неприємний – каміння сунуться, є ймовірність впасти. Темп у нас був не дуже швидким, ми були на перевалі Боревка біля 20:00.

Тут ніби гарне місце – є недалеко вода, дрова. Але не все так добре, як би здавалось. На цій полонині полчища якихось мух, від яких неможливо заховатись, і вони лізуть у ніс, вуха, рот, кусають за руки і зразу утворюються на руках плямки. Мастились зірочкою, ще якимись кремами – нічого не допомагало. Єдиний дієвий метод – це на голову шапку, на обличчя бандану, футболку з довгим рукавом і рукавиці на руки, ще би мати окуляри – тоді би був повний захист. Трохи далі в лісі зустріли хлопців, які планували вийти на Сивулю – але відклали на завтра марш-кидок. Зготували їсти на пальнику, розпалили вогонь (щоби посидіти біля нього). Ніби під боком ліс, але прийшлось пошукати дров – бо тут все чисто визбирано. Виручив величезний корінь дерева, яке впало. Біля 10 години вечора всі мухи, як за помахом чарівної палички пропали – напевно полетіли на іншу полонину, шукати нових туристів.

Ще в магазині, коли купували їсти, зайшла розмова, що будемо брати зі спиртного. Я, взагалі, в горах майже не п’ю (хіба, що глінтвейну перед сном або Вова привезе якогось модного бурбону). А в магазині Вітя взяв пляшку закарпатського коньяку – ну пляшка коньяку на трьох – ще може бути, подумав я. Але Андрій взяв ще одну таку саму пляшку коньяку і ще знайшов в рюкзаку 0.5 л самогонки (для розтирання). То було вже забагато. Ми вирішили горілку не пити, а випити коньяк. До нашої ватри підійшов поляк і запитав, чи не можна йому посмажити сосиски. В результаті – ми поділились з ним коньяком, він з нами сосисками, потім ми допивали коньяк, а Норберт самогонку. Говорили про різні речі, Вітя по-польськи, я пробував по-англійськи, виявляється, коли і ти, і твій співрозмовник погано говорять по-англійськи – в результаті все зрозуміло (а може то коньяк так подіяв, що все було зрозуміло ). Говорили про різні речі – від звичайних побутових до політичних (правда Норберт подавав вигляду, що не розумів, коли ми говорили про Бандеру і Хмельницького), в кінці зійшлись на одному, що москалів і в Західній Україні, і в Польщі не люблять.

В кінці Норберт видав чудову фразу: “Ніц не годен пити, але ше м єдну буду”. Після того всього йому стало трохи погано, але через пару хвилин уже було все нормально. Ми розійшлись по наметах спати.

Наступного дня біля 7 години підйом, я посередині галявини знаходжу свої черевики (звечора я забув їх сховати під намет, добре, що не було дощу), готуємо їсти і о 9:20 стартуємо. Навіть не знаю, що тут розказувати – пологий спуск, маршрут промаркований, пригод ніяких не було. Цим маршрутом минулого року ми піднімались на Сивулю. Нам назустріч йде група з Тернополя (15 людей), яка розтягнулась на півгодини. Стандартні фото на розсипах каміння на траверсі Ігровця, далі лісом до поля Лопушна, тут я шукав залишки фундаменту (не знайшов). Майже все як і минулого року – тільки не потрібно було переходити 3 рази річку – тому що цього разу побачили маркування і пройшли вздовж річки (здавалось, що там пройти не можна і минулого року ми обходили це місце). Потім вихід на дорогу і ми в селі. Почав накрапати дощ і тільки ми склали всі свої речі в машину і виїхали почалась справжня злива. Вітя вирішив їхати через Івано-Франківськ – там краща дорога і в результаті швидше доїхали.

За 2 дні пройшли приблизно 28.7 км (перший день 17 км, другий 11.7). Трек можна скачати тут.

Ігровець	Гриб	г.Середня	Шишка
Ялівець	Вперед	г.Висока
По стежці		Ігровець
Траверс г.Висока	Траверс г.Висока	г.Висока	Вітаємо на г. Висока
Ігровець	Ігровець	Ігровець	На Ігровці
Ігровище (на задньому плані Сивулі)	с.Осмолода	Ігровище
Мала і Велика Сивулі		Вітя	Тарас (я)
Горгани	Горгани		Прощальний погляд
Горобина	Карта з маршрутом

Справа від хребта видно поодинокі хатки(думаю, територіально вони відносяться до с. Бисків), які знаходяться в долинах між вершинами. Але довго милуватись ними ми не могли, бо біля 13:30 небо почорніло, я сховав фотоапарат, почався дощ, який через хвилин 20 переріс у справжню зливу. Так, як рюкзаки були у нас маленькі – ми сховали їх під куртки, після чого Вова став подібним на українського (синьо-жовтий) пінгвіна (капюшон від куртки слугував дзьобом), а я за словами Вови – на вагітну Марічку. Шкода, що нема фотографій, можна було б посміятись. Під час грози ми (особливо я, бо трохи боюсь блискавок ) спішили вниз, біля 14:15 ми вийшли на дорогу, перейшли 2 мости (в одному з яких була величенька дірка – цікаво, як там машини їдуть) і йшли вздовж річки, на який розташований водоспад Бісків (нічого особливого). А далі були дуже гарні скелі по дві сторони дороги – я зробив декілька фото на свій старенький Canon Powershot A620 і водоспад Кізя – гарний каскадний водоспад – є фото, але не дуже гарної якості. Є привід повернутись сюди ще раз, але вже з Усть-Путили, щоб подивитись на ці скельні утворення, водоспад. Дощик вже майже припинився, щоб … піти ще сильніше. Почалась злива – найбільша за цей день. Але нам було все одно – в літньому взутті і бриджах (шортах) – ми вже і так промокли повністю. О 15:40 (планували біля 17:00) ми вийшли на трасу і побачили те, заради чого пройшли 24.6 км, а не просто під’їхали до неї – скеля Закамяніла багачка. Стоїть біля самої дороги і дивиться на неї. Звичайно, що фото я не робив, бо пожалів в дощ витягувати старенький фотоапарат, щоб не відправити його передчасно на пенсію. Через годину (о 16:40) приїхав автобус Путила – Вижниця, у Вижниці зразу пересіли на автобус до Чернівців, який чомусь їхав біля 3 годин (хоча майже всю дорогу я і так спав).

Якщо хтось бажає пройтись цим маршрутом – можете скачати трек Долішній Шепіт – Усть-Путила

Маленька реклама: якщо ви любите відпочивати за кордоном – звертайтесь до нас отдых в Израиле ми вам забезпечимо на вищому рівні.

Нижче деякі фото (вже вдома я побачив, що майже на всіх фото є плями – на матрицю попала пилюка і прийшлось їх усувати в фотошопі.

Галявина	Квіточки	Гірський краєвид	Дерева
Дерева	Ягоди готові до вживання	Ягоди знищені	Галявина
Квіточка	Загадковий ліс	Загадковий ліс	Загадковий ліс
Ці хмари нас обійшли	с.Бисків	Серпантини	Ще одна квіточка
Хребет Чиохелька	Хребет Чиохелька	Стежка	Стежка на хребет
	3-зірковий готель	Хребет Чиохелька	Правильне кругле дерево
Те саме дерево на задьному плані		Правильне кругле дерево	Ще одне цікаве дерево
А ці хмари нас не оминули	Як проїхати цю яму – хз	Скелі біля дороги	Ще одні скелі
Водоспад Кізя	Наш маршрут

Отже, зранку в 7:10 ми сіли в автобус Чернівці – Долішній Шепіт і о 9:10 вже виходили у зазначеному місці. – на першому повороті за мостом після Лопушної (так сказав я водієві, крім того, я забив приблизну точку на навігатор, де треба виходити). Як йти “до доміків” – так сказав водій і зупинився, там де нам потрібно (виявляється саме на цьому повороті ми смажили сосиски, коли їхали з Шурдина). “О 6 вечора я буду повертатись назад і заберу вас” – сказав водій. Але ми планували в цей час бути вже з іншого боку – на трасі з Путили. Але був і запасний варіант (якщо б не встигали) – піти до скелі Кінашки і повернутись назад. Погода стояла пречудова – світило сонечко, але не сильно гріло.

Йшли ми не дуже швидко – по дорозі “зустріли” тритонів, трохи їх пофотографував (хочу собі купити зеркалку і взяв у знайомого для проби Olympus E-400), потім фотографувались на екскаваторі. Маршрут весь час пролягав по дорозі, по якій лісовози возять зрубаний ліс. А лісу тут зрубали багато – місцями просто пустирі з пеньками. Перша “достопрімєчатєльность” – Лопушнянські водограї виявились epic fail. Зразу видно почерк того, хто складав карти – 2 камені – це Серетські скелі, 2 камінчики – водограї. Тут у мене закрались деякі сумніви, чи не може бути скеля Кінашки аналогічним випадком.
Так ми йшли дорогою і йшли, пройшли повз розгалуження доріг – пішли прямо – головною дорогою, дорога вправо вела вниз. А на наступному розгалуженні повернули вправо Через деякий час, глянувши на навігатор, зрозумів, що ми трохи відхились вліво. але (так як наша дорога спочатку йшла паралельно необхідному напрямку) ми подумали, що рано чи пізно вона має повернути вправо (списували на похибку карти, а про перший поворот вправо навіть і не думали).

О 11:10 вирішили поснідати і, щоб не вертатись піти по азимуту до нашої дороги. Таким чином ми пройшли зайвих 1.5 км, поки не вийшли на галявину, звідки ми побачили скелю Кінашку (виявилась не аналогом водограїв) і дорогу, яка йшла низом (вона траверсувала гору, на яку ми піднялись). Але, як кажуть, нема поганого, щоб на добре не вийшло: за цілий день єдиний раз пройшлись лісом – а так цілий маршрут по лісовозній дорозі. Тільки почали спускатись до дороги, як почався дощ – небо затягнули чорні хмари, спочатку дощ був невеликий, а потім полило як з відра. Прийшлось ховати фотоапарат, одягати куртки і швиденько тікати до лісу, щоб сховатись від дощу. Але нам повезло (ще один плюс, що ми не туди повернули) і біля самої дороги заховались від дощу у колибі. Половина колиби була неробочою – там обвалився дах і тріщала підлога.
Більше півгодини ми сиділи у колибі, чекаючи закінчення дощу (проте ми не гаяли час даремно – випили пляшку справжнього французького вина ).
Дощ ніби зупинився, а потім з неба, як у фільмі катастрофі почали падати білі великі камінчики. Це був град, причому коли він розлітався на шматки від удару із землею – ці шматки були більші від гороху. Не було б даху над головою – було би страшно. Біля 13:00 ми вийшли з нашої колиби і пішли вгору до скелі. По дорозі текли ріки, дорога перетворилась на місиво. Після дощу на дорозі над підстерігали нові “перешкоди” – плямисті саламандри, на них ми знову витратили багато часу. Причому, коли йшли до скель – майже всі вони лізли в одну сторону, а коли повертались назад – в іншу. Напевно, у когось з них був День народження і всі вони йшли в гості, а коли ми повертались – розходились додому.

Якщо ви надаєте перевагу екзотичним країнам – Туры в Кению на будь-який смак.

Біля самих скель останні 200 метрів ми пішли знову “бездоріжжям” хоча поруч нас була стежка. Місце біля скель обгороджене залізним дротом (але для чого хз, якщо його можна переступити). Сфотографувались внизу біля неї, вилізли нагору і пішли назад. Багато часу ми витратили на тритонів, саламандр, саму скелю (і навіть якби не блукали – все одно часу б не вистачило спуститись в Розтоки). Спустились від скелі на дорогу стежкою. Але краще було йти лісом, бо стежка веде повз низькі дерева і ми збирали на себе всю росу з них (перед цим хвилин 15-20 знову падав дощ і ми сховавшись під каміння, дерева, перечекали його.). А далі тільки лісовозна дорога, яка перетворилась на суцільне болото. По дорозі повзали наші друзі саламандри. В ставку квакали жаби, весь ставок був обплутаний якимись нитками, придивившись добре виявилось, що це жаб’яча ікра (ці нитки тягнулись від жаб).

Коли до траси в сторону Чернівців залишалось ще біля 3 км ми зупинились в альтанці (всередині було досить чисто і майже без сміття) і продовжили символічне святкування Дня народження – випили пляшку вина і посмажили сосиски. Заздалегідь (щоб не пропустити автобус) о 17:18 ми були на дорозі. Якраз в сторону Шепота проїхав автобус, ми зробили припущення, що це наш автобус (пізніше це підтвердилось). Там ми прочекали до 18:15, але автобуса так і не було, став накрапати дощик, я почав шукати на карті приватні садиби, щоб можна було на крайняк переночувати, Вітя наспівував пісеньку “Welcome to the hotel Lopushania” і під’їхав наш автобус з нашим знайомим водієм. Ним ми і доїхали в Чернівці.

Як для першого походу-розминки пройшли немало-небагато 17.9 км. Чесно кажучи, я очікував трохи більшого – краєвидів в стилі тих, що на Писаному Камені – стандартних для Покутсько-Буковинських Карпат, а тут виявились в більшості пейзажі зрубів
Трек Лопушна – скеля Кінашки.

Фото

Волохата колючка	Ранкова роса	Тритончик	Портерт тритона
Наш танк їде вперед	Жовто-зелені	Такий був град	Саламандра плямиста
Сучасні краєвиди	Сучасні краєвиди	Це моя скеля і іншим сюди не можна	На вершині
Скеля Кінашки	Туалет	Саламандра плямиста	Тут ми врятувались від граду
Жаб’яча ікра

На вокзалі нас чекав Андрій М. з Єрмаком, який їхав з Чорткова, сіли в поїзд і поїхали. Біля 12 години ми були в Квасах, туристи, які їхали в поїзді вийшли в Лазещині, до Квасів з туристів доїхали ми одні.
Одразу у Квасах Андрій М. (який ще в поїзді негласно взяв на себе обов’язки керівника) запропонував запарити вівсянки. Не знаю чому так, але сніданок першого дня ми (з Вовою найчастіше) їмо перекус, який взяли з дому. Я пропонував зїсти канапки і хліб з салом, але в результаті пішли запарювати вівсянку.
Чомусь зранку вівсянка з сирим арахісом мене не пре і я поснідав канапками і хлібом з салом і закусив вівсянкою (ще попутно зїв вівсянки на дні миски). В результаті хлопці повикидали половину запареної вівсянки і о 13:30 ми вийшли від джерела мінеральної води.

Погода в цей день була суперова – світило сонечко, була гарна видимість. Через 20 хвилин вже стало жарко йти, але вже в лісі стало холодніше і йти було нормально. Хлопці йшли попереду, я позаду. Спочатку стежка була протоптана, йшлось непогано, тільки вже на висоті 1200 м снігу було побільше. Під кінець дня насунули хмари і видимість стала меншою. О 17:00 ми прийшли на біостаціонар, сторож (до речі, дуже класний дядько) нам дав ключі від нашого номера кімнати і ми пішли облаштовуватись. Довго не могли розпалити пічку, але врешті-решт розпалили, за той час поки розпалювали пічку зварили рис на пальнику і повечеряли курячим м’ясом і рисом з тушонкою (що може бути смачніше в горах за тушонку ). З нами вечеряв ще один мешканець біостаціонару – кішка (шкода, забув, як називається). Дуже класна киця – ручна, стрибає одразу на коліна (минулого року, коли спускались з Петроса, то я вже зустрічав цю кішку на біостаціонарі).

До вечері Андрій С. взяв ще пляшку Vana Tallinn – естонський лікер зі смаком рому (але міцність явно не лікера – 50 градусів). Випили частину лікеру і полягали спати. Домовились, що встаємо о 4:30, щоб в районі 5 години вийти. Будильник продзвенів, але ніхто і не думав вставати, Андрій сказав, що рано і встали о 6 годині (дежа вю – аналогічна ситуація була у поході Ліснівським хребтом), краще б ті півтора години нормально поспати, а не розривати сон. Вночі пробуджувався декілька раз, наша нова знайома (киця) лазила по нас (тобто по спальниках), а один раз вилізла навіть на голову. Насамкінець вмостилась між мною і Андрієм С. і так спала з нами.

О 7:20 ми вийшли з біостаціонару. Взяли з собою 3 термоси, снікерси, арахіс і теплу підкладку до куртки. До перемички ми вирішили йти не траверсом, а через г.Шешул, тому що сторож з біостаціонару сказав, що дорогу сильно замело. На вулиці туман – видимість 50 м. Почали підйом – сніг по коліна і вище, через хвилин 15 підйому побачили сліди (вони починали підйом трохи південніше від нас). Так по цих слідах ми і йшли майже до Петроса. Час від часу перевіряв правильність маршруту на навігаторі. Спочатку провалювались по коліна, потім по пояс – йти було нелегко. Деякі ділянки приходилось проходити на чотирьох кінцівках. Рух ускладнювало ще те, що під снігом росте чи то жереп, чи то якась інші кущі. О 9:30 ми піднялись на вершину Малий Шешул. Звідти до Шешула більшого вже рукою подати, але мені йти було важко. О 10:08 ми на вершині г.Шешул. Якраз перед Малим Шешулом був дуже приємний момент – хмари внизу трохи розійшлись і ми побачили хоч щось (забігаючи наперед – це були найкращі погодні умови в той день). По дорозі перекушуємо снікерсом і гарячим чаєм. Хоча і йшли ми весь час в тумані і було десь в районі -5 -7 ° C, але було зовсім не холодно (я йшов у футболці, тонкій флісці і штормовій куртці). Можливо ще було так, бо на висоті до 1800 м був відсутній вітер.

На Шешулі за інерцією пішли прямо, але пропали сліди і я зразу глянув на навігатор – так і є, потрібно повертати наліво, спускаємось вниз – скинули в районі 150 м по висоті. Тут я помітив, що батарейки в навігаторі підсіли, поставив інші (у мене було 6 запасних батарейок + ще 4 в фотоапараті) – від них навігатор навіть не хотів вмикатись, прийшлось помінятись батарейками з фотоапаратом (вдома, відігрівшись, батарейки показували більше половини заряду). Тут і вирішив, вимкнути навігатор і час від часу вмикати його, звіряючись з треком (тим більше, що було добре видно сліди). Далі дорога була пологою, висота набирається повільно, йшли то вгору, то вниз. Чим ближче до вершини, тим гіршою ставала видимість, якщо йдеш першим – то взагалі не видно лінію горизонту (небо зливається зі снігом). По дорозі ще “зустрілись” 2 карнизи – на один з який хлопці пішли фотографуватись (я вважав, що краще подалі знаходитись від нього), а на другий в тумані Андрій зайшов. Перед самою вершиною (десь в районі 1900 м) була маленька (метрів 20, не більше) ділянка фірну. Ближче до вершини з’являється вітер (добре, що хоч не сильний, на хребті, коли йшли на Говерлу – був набагато сильніший).

О 13:15 ми на вершині, заходимо в капличку, їмо снікерс, сирий арахіс (хоч важко заходить, але набиваю шлунок, бо треба поповнити запаси енергії), п’ємо чай і йдемо вниз. Андрій С. попереду, я другий, Андрій М. позаду. На мої зауваження, що нам треба йти значно лівіше Андрій М. (”керівник групи”) відповідає менше говори і йди за Андрієм, він знає куди йти. Подивився на навігатор – ніби все ок, ми знаходимось на треку. Але щось мене непокоїть – не видно ні наших слідів і щось здається ми тут не йшли. І через декілька хвилин мені щось стукає в голову – трек іншого кольору (піднімались по зеленому, а спускаємось по синьому). І я розумію свою помилку – крім треків підйому на Петрос – на навігаторі був присутній літній трек спуску з Петросу в Ясіню, яким я спускався літом. Кричу Андрієві М., що ми спускаємось в Ясіню, а не Кваси, на що отримую стандартну відповідь – менше говори і йди за Андрієм – він знає, куди йти. Починаю голосно матюкатись, бо по-іншому Андрій мене не хотів сприймати. Спустились ми по висоті метрів 110. Пропоную піднятись на вершину і спуститись нормальним треком, на що отримую заперечення (склалось таке враження, що повернутись назад – це в Андрія на рівні фобії, я розумію на сплаві, там це неможливо через течію річки, але тут це цілком реально) – ми будемо траверсувати схил, поки не вийдемо на наш трек підйому. На мої репліки, що траверсувати такий схил небезепечно. була стандартна відповідь помовчати. Взагалі, в той день (та і в попередній) мою думку Андрій не сприймав і вважав правильною тільки свою.

Траверсувати схил – заняття не з приємних. Взагалі – це був один з найнеприємніших моментів у поході – йти по коліна (пояс) в снігу під стрімким кутом. Не знаю, чи можна спровокувати лавину з таким станом снігу, але мені йти було страшно. Півтора години зайняв наш траверс, поки ми не вийшли на шлях підйому. ,причому підйом з цього місця до вершини зайняв 40 хвилин (тобто, максимум годину зайняв би підйом назад на вершину і спуск по хребту). Але, якраз, головним аргументом(Андрія) за траверсування було те, що ми зекономимо час. В результаті втратили більше півгодини (це мінімум).

Попавши на трек підйому, йшлось вже набагато приємніше, хоча були ще деякі неприємні моменти (але не буду тут про них). Сліди наші були заметені і часто провалювались в сніг (зверху шар снігу, а знизу жереп), деколи 2-3 метри вліво, вправо і все ок, потім знову провалюємось. Ще йдучи туди, я “агітував”, щоб повертатись не через Шешул, а траверсом (коли закінчується світловий день – цей варіант – безпечніший), на що отримував очікувану відповідь – ні, ми будемо йти через Шешул. В результаті все-таки пішли траверсом. Перед перемичкою вирішили піти напряму (і так було без різниці, бо завжди провалювались в сніг, якого за цей день добряче випало) і вийшли трохи правіше (метрів на 100) дороги, яка зрізає шлях від перемички до траверсу (в принципі, може і на краще, що ми не були на перемичці – а то Андрієві могло стукнути в голову – піти через Шешул).

Прийшлось спуститись в яр, а потім піднятись з нього (напряму, щоб не обходити), за що я отримав лекцію від Андрія, що не вмію користуватись картою і на ній було видно цей яр по горизонталях і т.д. і т.п. Але в той день це все було не важливо (і сил і бажання комусь щось розказувати і доводити не було) – основне, що ми вийшли на наш траверс і скоро будемо в біостаціонарі. Тут ми випили останні запаси чаю, зателефонували рятівникам (повідомили, що все ок) і пішли на біостаціонар.

О 19:00 (через півтора години) ми вже були на біостаціонарі. Всю дорогу прийшлось тропити сніг, який тут був вище колін, але йшлося на диво легко (мабуть через те, що все погано вже було позаду). На біостаціонарі ми вирішували, що робити: хлопці хотіли їхати нічним поїздом, а я хотів залишатись тут на ще одну ніч. У мене не було бажання йти вночі у Кваси, було мало сил, та й ноги у мене були повністю мокрі: у мене були бахіли, але без шнурків і сніг постійно попадав через верх взуття – під кінець походу всередині взуття було багато снігу. В результаті ми розділились: я залишився ночувати, а хлопці, взявши мій навігатор, пішли на нічний поїзд. Повечерявши зі сторожем (між іншим, дуже класний дядько), полягали спати. Щоб не розпалювати мені пічку, я ночував у кімнаті сторожа.

Наступного дня, о 7 ранку прокинувся, поснідав, прибрав місце ночівлі (хлопці ввечері не встигли це зробити), набрав повний термос чаю і пішов сам у Кваси. За ніч нападало багато снігу, місцями слідів не було видно і провалювався у сніг. Вже у лісі йти було супер – мало снігу, нема вітру. І тільки на Джорджевій прелуці (назва якась американська) не було видно ні слідів, ні стежки і прийшлось брести порядка 200 метрів у снігу по пояс. А далі ліс і село. Біля 12 години я був на автобусній зупинці. Через 10 хвилин очікування зупинився бус, який їхав у Чернівці і до Чернівців доїхав у теплі і затишку, попиваючи чай з термоса і “Живчик”. Дорогою весь час лунала музика на іноземній мові, на ній же спілкувався водій автобуса з деякими пасажирами. Я довго не міг зрозуміти, чи то угорська, чи молдавська. Але коли водій на трасі проїхав метрів 500 обочиною на задній передачі – точно зрозумів, що молдавани. . Але хто би вони не були, о 16:00 я вже був у Чернівцях.

Після цього походу, я зрозумів, що не готовий ще ходити в зимові походи, ні фізично, ні психологічно. Можливо, ще погода так вплинула на мене, бо йти в суцільному тумані зимою – досить неприємно, а я хотів отримати від цього походу гарні фотографії і враження. Враження отримав, тільки не такі, як хотів.
На щастя не простудився, тільки декілька днів після походу боліли очі від снігу. В поході я мав з собою гірськолижну маску, але весь похід носив на голові її, а коли потрібно було одягати – там вже була суцільна льодова кірка.

Деякі фотографії з походу

Старт у Квасах	Обтирання	У лісі	Відпочинок
Польоти	Горрри	Горрри	Шешул
Шешул	Шешул	Вивчаємо маршрут	Ялинка
Туман розсіюється	Туман розсіюється	Що там у нас далі по маршруту ?	Хмари наступають
На схилі	Такий “краєвид” був майже цілий день	Медитація	Позаду карниз
Вершина	Портрет	Зимова ялина

О 6:10 виїхали з Коломиї, вдалось ще більш-менш поспати в автобусі і о 8:15 ми вже були у Ворохті (якщо би їхали дизелем – то в цей час ми б ще навіть не виїхали з Коломиї). Ворохта нас зустріла контрастами – позаду нас кольорова веселка, попереду нас – чорне небо. У Ворохті нас завезли далеко за автостанцію (що для нас було тільки на руку) і до початку наміченого старту нам залишалось біля 5 км. Вирішили йти, з надією, що нас дожене автобус в сторону Верховини і декілька км по дорозі ще проїдемо. Але автобус не їхав і ми за годину пройшли цю відстань.

Зайшли в ліс, перекусили, попили гарячого чайку і вперед. Дорога, що веде на хребет дуже сильно розбита лісовозами і місцями там суцільне болото, 1 раз обходячи болото ми відхилились вправо і потім прийшлось 50 м ломитись через зарослі молодняка, а другий раз пішли другорядною дорогою вправо зайвих 150 м і повернулись назад. Пізніше, ще трохи відхилились від дороги – але цього разу вліво – там дорога робила великий гак (це було видно на навігаторі) і ми полізли в лоб. По відстані ми скоротили метрів 200, але по часу десь вийшло однаково, наступний гак вирішили йти по дорозі, нічого не скорочуючи.
Взагалі підйом тут нескладний, досить плавний, іноді дорога петляє. Практично весь час дорога йде лісом, так що побачити чудових краєвидів в першу частину першого дня нам не вдалось. О 13:30 вийшли на галявину під г. Хорде (1478.7 м), трохи відпочили, перекусили ще раз і далі вгору лісом. О 14:10 виходимо з лісу, справа кам’яна капличка, дорога тут повертає наліво і направо – наскільки я зрозумів ця дорога – це частина воєнної дороги з Космача в Микуличин (дома вже глянув на карті – так і є).

Тут на незахищеній місцевості піднявся вітер – та непросто вітер, а вітрюган (в попередньому поході на Говерлу в порівнянні з цим вітер слабак). Але вітер був зовсім нехолодним, незважаючи на пізній осінній час. Швиденько піднялись на вершину Хорде Доброкавська (яка на генштабі позначена як Доброкиївська) і рушили далі.
О 15:00 ми були біля колиб під г. Сиколка і так як палатку ми не брали (розраховували ночувати в колибах), то могли тут залишатись ночувати. Але на карті Карпат (з сайту navigation.com.ua) були позначені далі ще 2 колиби – одна чуть далі, а 2 – г. Буковинка і ми ще мали багато часу – то пішли туди. Йдучи в ту сторону трохи відхилились вліво від дороги (лісом приємніше йти, ніж болотом), вийшли на г. Буковинка, а тут облом – колиби нема, походили в різні сторони – точно нема, треба повертатись назад.

Таким чином через колиби, яких насправді не виявилось пройшли лишніх 4,5 км. По дорозі назад вдалині побачили верхівки гір – Андрій сказав, що це Свидовець. Біля 17:00 прийшли до колиби – там виявилось брудно і Андрій пішов в другу колибу дивитись, що там.
Там також було не дуже чисто. В результаті ночували в “землянці” – споруді розмірами 2 на 3 метри, висотою від 50 см до 1 метра. Я ще пробував фотографувати захід сонця зі штативу з пляшок від горілки (а їх тут було десь більше 50 – пастухи за собою не прибирають).
Захистили нашу тимчасову хатину клейонкою від вітру, позгинали цвяхи, які стирчали в різні сторони всередині, повечеряли, пограли в карти і лягли спати (лягли швидко – десь біля 21:00).
А зранку був чудовий схід сонця, чудова панорама Чорногори (яку вчора не було видно), чаювання зі спогляданням Чорногори і вихід на маршрут. Вийшли о 8:35 (рано лягли, рано і вийшли) рано. О 10:07 вийшли на г.Чорний Погар, Після Чорного Погаря було ще декілька безіменних вершин, г. Щівка, г. Куніклива, цей день взагалі був таким – постійно вгору-вниз, але перепади висот невеликі і я на кожній горі казав Інні, що це вже останній підйом – так у нас вийшло 4 останніх підйоми і 3 передостанніх О 11:40 зліва від дороги побачили чудову колибу (координати N48.36224 E24.60254 відправлено авторові карти).
Другий день відрізнявся від першого. Якщо першого дня ми не бачили краєвидів (спочатку йшли лісом, потім було хмарно), то другого дня бачили Чорногору від Попа до Петроса, Свидовець, а потім Горгани. Здавалось, що від нас до Хом’яка рукою подати.

Скоро ми дійшли в с. Микуличин, останній шматок маршруту пройшовши не по треку (який обходив стороною дорогу), а по дорозі. Вже о 13:57 (планували біля 16:30, могли ще швидше, але в кінці походу сиділи півгодини біля лісу) ми були на автостанції в Микуличині. Попили живчика (виявляється я не один, хто після походу дуже сильно хоче пити Живчика ), поїли морозива і сіли на автобус в сторону Івано-Франківська. В Делятині я вийшов і пересів через 20 хвилин на автобус в Коломию.

Так закінчився наш дводенний похід Ліснівським хребтом.
За 2 дні пройшли 41.3 км (24.8 першого дня і 16.5 другого дня)

GPS-трек з походу Ліснівським хребтом. Трек мій, точки з сайту karpaty.com.ua.

Фотографії з походу

Подолання перешкод		Відпочинок	г.Хорде Доброкавська
Хмарки	Ще одні хмарки	Антигравітація	Пейзаж
Ч/б пейзаж			Захід сонця
Захід сонця	Захід сонця	Схід сонця	Самопальний штатив
От таке залишили пастухи	Наш 3* готель	Чорногора	Чаювання
У нашому готелі навіть драбина є	Горгани	Чудова колиба	Наш хребет
Цікаве дерево	Телефони також літають	Неповна карта маршруту	Профіль висот

Чорногора

Чорногора

Швиденько назбирали дров, набрали води, розклали великий камень як стріха захищав нас від води) і полізли на “Бабу” – саме так названий один з каменів (через те, що на ньому хтось нарисував вугіллям голу жінку). Мені і Саші (а ми вперше лазили) показали техніку спуску дюльфером і ми спустились “з Баби”. Далі пішов дощ і ми сиділи більше 3 годин біля вогню (великий камінь захищав нас і вогонь від дощу), Саша грав гарно на гітарі співали пісні. Ближче до вечора дощ зупинився і ми полізли спуститись з брови Соколиного ока. Тут, висота вже явно не та, що “на Бабі” – з верху до низу, вийшло в районі 57 м, ми наміряли мотузкою. Поки останнім спускався Макс, уже і темно стало, зібрали всі мотузки і пішли вниз.

Біля вогню посмажили сосиски, випили по 100 грам (а як каже Роман Чайка, як зберуться українці і вип’ють – то або співають, або про політику говорять), поспівали українських пісень, організували міні-групу: Саша професійно грає на гітарі, а всі решта використовуючи підручні інструменти – Віталік грав на ударних (палички – шампури, барабани – пляшка, стаканчики, казанок, горня і т.д), йому акомпанував Макс (сокирою по дереві), а у мене були маракаси (ПЕТ-пляшка, в яку насипано трошки гречки) . Нашу музику певно чули того вечора всі Розтоки . Коли надоїло грати на музичних інструментах – пограли в гру “Є контакт” і полягали спати біля 2 години ночі.

Наступного дня швидко прокинулись, запалили вогонь, трішки поїли і вгору. В 9 годині ми вже були на Соколиному оці. Спускаємось не з брови, а з самого верху. Здається, що звідти відстань до землі більша, ніж з брови, але насправіді ні – біля 50 м, але звідси спочатку вертикально по стіні, а потім і взагалі просто в повітрі, а з брови кут спуску гостріший. Першим йду я, Макс страхує, мотузка, страховка – все в порядку, я пішов.

Спуск вертикальний, потихенько спускаюсь і раптом мотузка слабшає, страховка не тримає – мене кидає в сторону, в голові тільки одне – обірвалась мотузка – але не падаю, а “лечу” в сторону. Пролетівши 2-3 м, розвернувся спиною до скелі і зупиняюсь спиною на плоскому камені. Не вдарився зовсім, але вражень за ті 2 секунди набрався багато, вже і пропало бажання спускатись вниз. А сталось ось що – мотузка просто зсунулась з каменя в сторону і мене маятником кинуло в ту ж сторону. Посидів на камені біля хвилини, прийшов в себе, переборов свій страх і почав спускатись далі. Спускаюсь вниз, а через 5 метрів скеля закінчується і починається “пустота”. Перше питання – що робити (його, напевно, задають всі, хто тут спускається перший раз), а треба ослабити мотузку у вісімці (така штука для блокування мотузки при спуску) і спускатись вниз. Коли потрібно зупинитись, треба руку відвести назад. Посередині спуску трохи повисів у повітрі (найбільше сподобалось спускатись вертикально без опори), а потім вниз до скелі і далі уже стрибками впираючись в скелю вниз. Таким чином, спустились всі хлопці (пригод ніяких ні з ким не було). Потім ще полізли в печеру (спочатку зі страховкою ), а виявилось що це просто наскрізна діра в скелі.

А потім було найцікавіше (для мене) – ми почали лазити вгору. Макс ( найдосвідченіший учасник) закріпив мотузку через 2 карабін на двох гаках і ми полізли вгору. Лазили ми на простих маршрутах, але все одно було цікаво. Було щось типу лазіння у печері – розщілина (з болотом), куди поміщається півтіла, а півтіла в повітрі і потрібно підтягуватись всім тілом і відштовхуватись ногами. Потім закріпили мотузку на іншій стороні скелі – набагато вище, ніж перший раз, але туди так ніхто і не доліз. Пізніше зрозуміли, що цього робити було не варто, бо ми втратили багато часу і в авральному порядку збирались назад.
А добирались ми назад довго і нудно. На перевал Німчич за нами приїхало таксі (яке хлопці викликали через своїх знайомих півгодини), потім з Вижниці пішки через Кути до повороту на Косів. Макс залишився у Вижниці, Віталік поїхав в сторону Рожнова. Саша і я тут зупинили попутне таксі і доїхали до Косова, де я зрозумів, що автобусів в Коломию вже не буде. Постояв більше години під табличкою Вербовець, зателефонував додому і за мною приїхали (зі всіх машин, що проїжджали ні одна не зупинилась).

Нижче деякі фото (гарних фото, як ми лазимо нема – бо мали тільку одну мотузку і фотографували з землі, а було би краще, якби фотографували з одного рівня). Фото саламандри не моє (Саша фоткав)

Соколине око	Наші намети	Дерево росте просто на камені	Захід сонця
Намети		Перший пішов
Соколине око	Протяте каміння	Саламандра	Саламандра

Дзвонить телефон, просинаємось (якщо точно, то Вова один просинається я і так не спав – за цілу дорогу може поспав хвилин 20). Надворі темно, ще й брудні вікна, через які і вдень не дуже добре видно, де ми є – не знаємо, Вмикаю навігатор, ми проїхали Татарів. Наступна зупинка – Ворохта (видно багато ліхтарів), потім Вороненка, за якою зразу тунель і Лазещина. Вже за сьому годину, а надворі ще темно. Темно і холодно (в поїзді десь в районі Татарова включили опалення – спочатку ми побачили дим, а потім відчули, що тепліше стало), вночі був заморозок, бо калюжі позамерзали. Але йти нехолодно і ми бадьорим кроком (о 7:05) рушаємо вперед.

Згодом починає світати і ми бачимо вершини Петроса і Говерли. Ого, а вони повністю в снігу. Швиденько доходимо до КПП (там ми були о 7:47), реєструємось і вперед. Ось уже і дорога (8:33), якою ми спускались 1 травня з Кукула і турбаза Казьмещик (8:54). Дорога направо на Петрос, дорога прямо на Говерлу.

Йдемо прямо, зразу ж справа від нас веде стежка до якихось будівель, а лівіше добра дорога, йдемо лівіше. Переходимо через потічок, йдемо біля 10 хвилин, далі дорога роздвоюється, куди йти не знаємо. Витягую навігатор, а він показує, що нам треба повертатись назад. А ми навіть і не сумнівались, що йдемо правильно, повертаємось назад (вийшло лишніх 1.2 км), спочатку йде стежка, потім дорога, є маркування шляху Слід зазначити, що я взагалі не готувався до маршруту (чомусь думав, що Вова знає маршрут, хоча ми тут обоє перший раз були), ні трека не шукав, ні на карту не дивився, ні точок цього району не закидав. Але виручив навігатор і векторна топокарта Карпат з можливістю маршрутизації (вже не перший раз). Далі дорогою стрімко вгору по дуже розбитій лісовозами дорогою. Добре, що болото хоч трохи примерзло. Звідси добре видно Горгани, вершини яких у снігу. Через деякий час дорога розходиться – ми йдемо тією, що бере вліво, я подивився на навігатор, а нам потрібно було йти прямо, але йдемо далі цією (мені здавалось, що ця дорога повертає трохи далі направо). Виявилось, що дорога веде до вирубки лісу. Треба було вернутись назад 200 метрів, але ми вирішили зрізати по азимуту. 10 хвилин йдемо вздовж потічка, потім снігом, виходимо на стежку. Позаду нас йшла група дітей з Костополя, які вийшли з Казьмещика (правда вони йшли без рюкзаків), на цьому відрізку вони нас обігнали.

Тим часом, вирішуємо робити перекус – бутерброди, горішки. Йдемо далі в ліс, а чим далі в ліс – тим більше дров снігу. Вище 1200 м дорога повністю покрита снігом, калюжі покриті товстим (1-2 см) шаром льоду. О 10:50 на полонині Гропа (я так думаю, бо на карті ніде нема позначок її) доганяємо групу з Костополя, прямо перед нами колиби, повертаємо праворуч (дорога, яка йде прямо – також виводить на стежку до Говерли, але там є колиби і вода, хоча і на 400 м довша) і стрімко набираємо висоту. Попереду йде ця група, стежка після них добре втоптана, деколи ми йдемо попереду, але стежка все одно втоптана (хтось недавно тут був до нас). Чим вище – тим сильніший вітер, зустрічаємо хлопців, що йдуть з вершини, кажуть, що на хребті дуже сильний вітер. Цей підйом дається мені важко. постійно відстаю від Вови. Дійсно, на хребті вітер сильнішає (коли йшли другий раз на Попа вітер був ще сильніший), але йти не холодно (у поїзді було холодніше) – куртка, штани не продуваються.

На підйомі зі мною стався цікавий випадок: чоловік, що вів групу дітей йшов позаду мене і сказав фразу: “Та все нормально, всі вчора пили ввечері і йдемо нормально”. Я заперечив, при чому тут алкоголь. У поїзді я розказав Вові цю дивну для мене фразу. А виявляється цей чоловік запитав Вову, чому я так повільно йду, а Вова оригінально пожартував, що я вчора дуже сильно напився і не можу йти. Сам люблю розігрувати людей, але тут Вова мене розіграв по повній програмі.

Перед перемичкою на хребті снігу майже нема – його повністю здвуває вітер, а зліва від нас (на північному боці) починають формуватись карнизи. О 13:08 я виходжу на вершину, де мене уже чекає Вова. На вершині суцільне молоко, а нижче метрів на 80 дуже гарна видимість. На Говерлі багато людей, багато прийшли з Заросляка і одягнені явно не по погоді.

Починаємо спуск у Заросляк з надією добратись до Ворохти і встигнути на рахівський поїзд. Зліва від нас 4 хлопців і дівчина спускаються на лижах (один з них нам потім дуже допоміг). Спуск йде набагато швидше за підйом (для мене, Вова спочатку на спуску трішки відстає).

На висоті 1840 м їмо снікерс з чаєм (19 годин у термосі – а чай ще гарячий) і спускаємось далі. Пару метрів з’їжджаємо на “підсрачниках”. Перший раз ногами не вдалось загальмувати, прийшлось перекидатись на сторону, другий раз вже краще спускаюсь. Знову ж таки багато людей піднімаються з Заросляка – в кросовках, туфлях, а внизу взагалі хлопця в кедах бачили, група дітей (штук 30) з Умані розтягнулась метрів на 200. Мені здається, що їхні керівники роблять несерйозно – в таку погоду вести натовп дітей, а потім будуть писати в новинах – що група дітей загубилась на Говерлі. Чим нижче – тим менше снігу і тим більше болота – в лісі біля Заросляка – суцільне болото.

О 14:48 ми на Заросляку. О 17:00 нам треба вже бути у Ворохті на вокзалі. Пішки ми ніяк не встигаємо, треба транспорту. На самій базі транспорту мало, дорога вкрита льодом і багато машин і автобусів не доїхавши до бази, стоять по дорозі. Йдемо дорогою, попутно питаючи, чи може хтось підвезе. Водій автобуса погоджується, зможе нас забрати, коли повернеться його група. Йдемо далі, надіючись, що буде ще хтось їхати, а то ті групи, що піднімались на Говерлу – то їм до спуск ще далеко. Дорогою швидко їде джип, я навіть не хотів зупиняти, але Вова настояв на своєму – зупиняй. Махнув рукою і Mitsubishi L200 (в кузові машини такої марки нас підвозили у Дземброні, коли я йшов перший раз на Попа) зупинилась. Виявилось, що водій – це один з тих, хто спускався з Говерли на лижах Дуже швидко, як для такої дороги (на дорозі з Заросляка швидкість складала 70-80 км/год) доїхали до Ворохти. Подякували, гроші брати відмовився, ще й по-доброму насварився на нас, щоб ми швидше вилізали, бо у нього немає часу. Просто супер, о 15:45 ми були нв вокзалі, у нас ще було більше години часу, але виявилось, що поїзд запізнюється на 40-50-60 і т.д. хвилин Ми доїли свої бутерброди, попили чаю (за недемократичною ціною ) і з’їли деруни у місцевому кафе і сіли на рахівський поїзд до Делятина, там пересіли на коломийський поїзд, в Коломиї Вова пересів на чернівецький дизель, а я поїхав до батьків.
Так закінчився наш квазізимовий похід.

За день пройшли стандартних 25 км(у нас останнім часом виробився такий стандарт), перепад висот – 1320 м.

GPS-трек маршруту Лазещина – Говерла – Заросляк.

Схід сонця в Лазещині	Кукул	Говерла	Говерла з полонини Гропа
На фоні Говерли	Говерла	Петрос	Петрос і Петросул
Свидовецький хребет	Говерла	На Говерлу	Петрос
Утворення карнизів	Говерла	Петрос в хмарах	Вниз з Говерли
Десь там далеко Говерла	Заросляк	Чорногірський хребет	Брескул
Спуск	Прощальний погляд на Говерлу	Тузік (якого підгодовували у Ворохті)	Маршрут
Профіль висоти

Вийшли на маршрут о 9:24, навколо хмари, нічого не видно. А у Буковелі будують і будують. Коли тут не буваю – завжди все більше і більше він розростається. Йдемо по старому треку вздовж 13 підйомника. Підпеньки ростуть прямо на дорозі, білих грибів не видно (хоча ми особливо і не шукали – Олег зайшов декілька раз в ліс). Туман починає пропадати і ми бачимо просто фантастичні краєвиди. Думаємо, що це за гори, Свидовецький хребет чи може Буковельська трійця, але як на Буковель, Чорну Клеву і Довгу – то вони явно завеликі. Пізніше бачимо, що це дійсно Свидовець.

Попереднього разу між точками 006 і точками 007 на треку ми пішли напряму скоротивши, цього разу йдемо траверсом не напрягаючись. О 11 годині робимо перекус – бутерброди, гарячий чайок, шоколадка. Щось довго ми їли – аж півгодини. О 12:33 ми доходимо до полонини, з якої просто шикарний краєвид – видно Хом’як, Синяк, Малий Горган, Довбушанку, позаду нас видно красуню Чорногору – з-за хмар визирають вершечки Петроса і Говерли. Пізніше хмари над Чорногорою опускаються і ми бачимо, що Чорногора частково вкрита снігом – від Говерли до Бребенескула, тільки Петрос незаймано безсніжний. Піднімаємось кам’янистим серпантином. О 14:00 ми на Синяку. До Малого Горгана – як рукою подати, я думаю, що 15 хв ходьби туди, реально – годину. Справа від нас чудово видно хребет Явірник. На вершині фотографуємо(сь) і по хребту на Малий Горган. Справа (і ззаду) від Довбушанки йде якийсь хребет, думаємо, чи це хребет Сивуль чи ні. На форумі karpaty.com.ua підказали, що то Поленський і Кізя Гора, а позаду них Ігровище і г.Висока, а Сивулю ледь видно.

О 15:13 на вершині Малого Горгана, знову чай, бутерброди, відпочинок. Через півгодини починаємо спуск, спуск тут досить крутий, каміння дрібне, йдемо і просто зсуваємось вниз. Хоч спуск і стрімкий, але короткий, через 200 м каміння закінчується, починається ліс. О 16:24 доходимо до роздоріжжя (на треку точка 017), минулого разу ми пішли лівіше, зараз я планував йти прямо (автор треку, по якому ми йшли перший раз писав, що лівіше швидше, але прямо добра стежка через хребет Маришечек, але довше). Вирішуємо йти лівіше, тому що з часом у нас слабо і йти в темноті з одним ліхтариком по незнайомій місцевості не дуже б хотілося. Спочатку йде гарна широка стежка, потім вона звужується, а потім і остаточно пропадає і починається екстрім. На профілі висот видно, що перепад висот, який йде до 18 точки складає більше 200м (на 1 км). На карті (роздруківці) видно стежку, яка йде ще стрімкіше, ми її не бачили (та і чесно кажучи, ми на неї і не орієнтувались). Приблизно 900 м (за 30 хв) стрімкого спуску і ми на широкій дорозі, що веде у Буковель. Далі дорога перегороджена сіткою – і дорога, і ліс, і потічок (цікаво, якщо б ми пішли тією стежкою, що на карті, як би ми пролазили цю сітку), пам’ятаю, що ми перелазити тут неприємно, але ворота відкриті, як перші, так і другі. А потім нормальна дорога перетворюється у суцільне болото (машини тут постійно їздять) і починається справжній offroad. Минулої зими такого не було, та і морозець був, дорога була примерзла.

О 19:00 ми біля машини, сідаємо і їдемо в Коломию, там я забираю ще деякі речі і у Чернівці.

Навігатор показує, що пройшли ми 18,9 км (минулого року 17,7 км, Цікаво, що минулого року ми пройшли на півтора години швидше – було холодно і ми не сиділи і милувались горами (та і не видно нічого не було).. Порівнюючи треки, знайшов біля 730 м різниці (обхід між точками 006 і 007, йшли в Буковелі не від зупинки, а трохи далі і т.д). Цікаво, що навігатор у Віті показував, що ми пройшли на 1.5 км менше. Так що, відстань залежить від наших кроків і хто як ходить. Хто хоче пройти більшу відстань за один і той самий час – треба ходити біля мене, хто хоче пройтись маршрутом, але менше кілометрів – ходіть біля Віті.. А якщо серйозно – думаю різниця у відстані з’явилась через частоту записування трека (в мене було часто, у Віті – норма). Ввечері буду мати обидва треки і порівняю. Порівняв треки – 500 м різниці знайшов – на старті мій швидше почав писати трек і в лісі у мене багато поворотів, а у Віті трек прямий. Або я ходив багато зигзагами, або у Віті повороти локальні не враховує, або у мене забагато враховує. . Треба брати середні цифри – 18,5 км точно було.

Якщо потрібен трек – можна скачати тут.

Будівництво на Буковелі	Там далеко Свидовець	Свидовець	Морозець
Морозець	Полонина під Синяком	Хом’як	Говерла і Петрос
Говерла і Петрос	На вершині Синяка	Малий Горган (позаду Довбушанка, справа від неї у хмарах Сивуля)	Малий Горган (позаду Довбушанка)
Явірник	На Малий Горган	Зліва направо – Довбушанка, Ведмежик, на задньому плані-Поленський і Козя Гора, ще далі – Ігровець і г.Висока	Зліва направо – Поленський, Козя Гора
Вершина Малого Горгана	Спуск	Довбушанка	На задньому плані Чорногора
Малий Горган	Малий Горган і Синяк	Профіль висот	Карта маршруту

Панорами з походу:

Синяк

Явірник

Чорногора

Свидовець

Малий Горган