Автобус, як би сказав Кузьма, був з часів підписання угоди Молотова-Ріббентропа. Задні сидіння взагалі були шикарні – стояли на пеньках. Автобус потихеньку доїхав до Вижниці -сюди особливих вражень від їзди не було, а от після Вижниці почалися. В районі Великого Рожена в салоні автобуса утворився туман – через діри автобуса набилось повно пилюки всередину, так що було важко дихати. Але це тільки початок. Далі водій включив пічку і наше сидіння нагрілось до такої температури, що всидіти на ньому було важко, а потім до цього ще і додався сморід плавленої пластмаси. На наші репліки, що там щось горить водій відповів – все ок (не перший раз йому це чути), зараз перестане. Дійсно, хвилин через 10 сидіння вже так не пекло і противного смороду не було (або ми вже звикли до нього). Далі почались дороги (якщо можна їх так назвати), які відремонтовані (також важко тут вжити це слово) після повені 2008 року. Їхали ми довго і нудно, на деяких ділянках навігатор показував не більше 30 км/год.

Чим вище в гори, тим більше снігу було біля дороги, Черемош в деяких місцях був повністю скований льодом, в той час як у Чернівцях тоді (та і зараз) і близько снігу не було. О 13:20 (я планував, що приїдемо о 11:00 – 11:30) приїхали в Усть-Путилу. При виході з автобуса я глянув на термометр і побачив, що там була неймовірна цифра – 27 °C – в старих автобусах пічка працює в 2 режимах – вкл і викл. А далі все по плану – вийшли, подивились на Закам’янілу Багачку і замерзлий водоспад Кізя. По дорозі пострибали на льоді річки, покидались сніжками, повисіли на тросах (від колишнього моста) над річкою, дійшли до Біскова і назад.

Прийшлось швидко повертатись, бо ми не знали, чи буде автобус о 18:30 (це той, яким ми їхали сюди і він поламався) і ми йшли на автобус на 17:30. Знову довго їхали тими “дорогами”, хоча автобус був вже кращим за свого попередника. У Вижниці прямо з-під нашого носа (ми навіть не встигли з автобуса вийти) поїхав автобус у Чернівці (за розкладом він мав відправитись на 3 хвилини пізніше) і нам прийшлось чекати 40 хвилин на наступний. За той час перекусили в столовій на автостанції, дочекались нашого автобуса і успішно доїхали в Чернівці.

Закам’яніла багачка	Двоголова корова	Вирубка	Скеля
Річка	Подихи зими	Подихи зими	Акробат
Скеля	Дорога додому	Водоспад Кізя	Дорога додому

О 8:40 ми уже на зупинці в Ямні, крапає маленький дощик. Йдемо по дорозі, в напрямку готелю Карпати. Час від часу перідично поглядаю на GPS, чи правильно ми йдемо по треку (трек брав звідси, точки цього району брав з проекту Блуд). Прямо перед нами болото – справа паркан, зліва – кущі, обійти ніяк не можна. Приходиться йти по виступу паркана (швидко, поки не бачить господар обійстя). Дивлюсь на GPS – ми пропустили поворот наліво, треба вертатись назад (добре що небагато – 200 м, але дорога неприємна знову через болото). Приходимо на місце, де навігатор показує поворот, а там будинок і заїзд до будинку (на треку точка 122). Нормальна дорога йде прямо, а нам наліво, ходимо тупцюємось на місці, пропоную вернутись трохи назад, може побачимо нашу дорогу. Питаємо місцевого – як нам на Горган пройти – каже йдіть через подвір’я – господар хати приватизував собі стежку.

Заходимо в ліс, метрів через 300 справа до нашої стежки примикає дорога (швидше за все це та якою ми пішли зразу ця дорога на карті перетинається з нашим треком набагато пізніше). Далі все прогнозовано йдемо по стежці. Зустрічаємо двох місцевих, які питаються, куди ми йдемо. На Явірник – гордо відповідаємо ми. В результаті прогнозована відповідь – ну і день ви вибрали для походу. Доходимо до 124 точки – тут роздоріжжя, йдемо прямо – хвилин через 20 виходимо на полонину Явірник. Дощ, вітер, туман, видимість 50 м, без навігатора було би дуже скрутно. Перед нами суцільне молоко, йдеш – і одразу перед нами, як у казці, виринає ліс. Тут, під лісом п’ємо гарячого чайку (куртка промокла – стало холодно, одягаємо рукавиці – після того пам’ятного походу на Піп-Іван завжди беру рукавиці). Приємно, коли холодно, дощ, а в нас в рюкзаку є термос з чаєм (термосу 5 балів). Йдемо вздовж лісу, одна дорога йде наліво – точка 5 (сьогодні дивився в Ozi – треба було йти на зворотньому шляху тією дорогою до Женецького водоспаду, тоді не додумав подивитись – нема ще досвіду користування навігатором, наступного разу треба буде самому в Ozi прокласти маршрут, а не йти по готовому треку), друга повертає направо в ліс – логічно йти наліво, але навігатор показує треба направо. Обов’язково ще раз сюди прийду і тоді попробуємо повертатись назад тією другою дорогою.

Йдемо лісом, дощ потрохи зупиняється, через 20 хвилин ходьби з’являються каміння. Оце вже цікаво. Починаються справжні Горгани. Далі по каміннях до вершини. Цікаво ходити по мокрому камінню, особливо, коли це плита – стаєш на неї і потихеньку зсуваєшся вниз. Цікаво ходити на Явірник в туман – йдеш, тільки пройшов одну брилу, а через пару метрів з туману виринає ще одна – ще більша. Йдеш по каменюках, подивишся вправо – а там обрив метрів 10. Так ми йшли до вершини (г. Явірник-Горган – 1463м, навігатор показував 1457 м) майже годину (а відстань то всього – 930 м). На вершині обідаємо – бутерброди, гарячий чай. Дощ зупинився, через хмари пробиваються промені сонця, погода налагоджується.

Сподіваємось, що назад будемо повертатись уже не під акомпанемент дощу. Поки доходимо до полонини Явірник на мені висихає одяг. Що ще треба для більшого щастя у горах – ніж бути сухим у дощову погоду. На полонині Явірник бачимо якихось 3 птахів типу великих голубів (може куріпки). Далі по треку планово йдемо лісовою стежкою (знову ж на карті є паралельна дорога – цікаво, якого вона стану). Починається дощ, який поступово переходить у зливу. Через хвилин 20 ми повністю мокрі. Віталік йде і постійно витискає з рукавиць воду – як у казці – вода з каміння. Пізніше серпантинна стежка пропадає і хвилин 10 йдемо лісом вниз. Пізніше виходимо на дорогу і повертаємо направо – до Женецького водоспаду. Я там вже був, Віталік ні – хоче відвідати, та і я не проти подивитись на повноводний Женецький водоспад. Нам назустріч йде “товариство синіх дощовиків” – група, що приїхала автобусом до Женецького водоспаду – всі в чистенькому одязі, взутті, дехто з парасолею. Швиденько доходимо до водоспаду, дощі, що йдуть уже декілька днів утворили багато водоспадів, що впадають у р. Женець. На водоспаді з фотоапаратом стається прикрість (точніше 3 прикрості) – спочатку сідають батарейки, хоча зранку було 70%, можливо через потрапляння води. (Дома також батарейки були на нулю, а наступного дня 70% і все нормально, ще наступного дня на Обнові цілий день фоткав і зі спалахом). Через сідаючі батарейки фоткав через видошукач і не бачив, що шторки об’єктива не відкривались до кінця і ще накінець на об’єктив попала вода – і на фотках ця пляма була видна.

Від водоспаду йдемо 6 км до траси, там через хвилину нам зупиняється машина – доїжджаємо до Делятина, на зупинці робимо перекус – чай зі снікерсом (чай за 11 годин ще досить гарячий). Через 15 хвилин приїжджає автобус Ужгород – Чернівці і ми їдемо в Коломию (цікава річ – дорога назад рівно в 2 рази дорожча, ніж дорога туди ). Після Ланчина дощ зупиняється, виглядає сонечко, погода налагоджується, ех, чому не на 10 год. швидше. Проте буде привід приїхати сюди ще раз.

GPS-трек качати тут (трек повністю мій, точки скопійовано з трека звідси – http://alexey-ap.livejournal.com/14586.html і звідси – http://www.karpaty.com.ua/gps/blud.php). Але останні 6 км від водоспаду до дороги мені не подобаються – вони відрізняються як від дороги на карті, так і від існуючого треку (можливо погодні умови внесли свої похибки, бо інші 17.5 км добре лягли на карту).
Фото з походу

Ямна	“Йожик” в тумані	Туди ми йдемо	Полонина Явірник
Хребет Явірник	Хребет Явірник	Одиноке дерево	Хребет Явірник
Хребет Явірник	Хребет Явірник	Хребет Явірник	Хребет Явірник
г. Явірник-Горган	г. Явірник-Горган	Явірник	Явірник
Явірник	Женецький водоспад	Женецький водоспад	Водоспад
Водоспад	Водоспад	Водоспад	Водоспад
Дорога	Водоспад	Водоспад

Одразу за кладкою потрібно повертати наліво і йти до маленького потічка, на якому і розташовані водоспади. Водоспади гарні, проте маленькі, не можна їх порівняти, ні з Манявським, ні з Бухтівецьким, ні з Женецьким. В неті пишуть – 6, 10,12,20 водоспадів, я нарахував тільки 5. Пройшлись до останнього водоспаду і назад, перекусили на поляні і повернулись додому до машини. Далі наша дорога йшла до славного міста Бучача.

Трек до водоспадів
Далі деякі фото (дуже важко зробити фото, коли сонце сліпить, так ще й вода попала на об’єктив).

Русилівські водоспади
Русилівські водоспади	Русилівські водоспади	Русилівські водоспади	Якась квітка
Якась квітка	Стрипа

Йдемо до другого водоспаду – Дівочі сльози (то місце місцеві називають Пустельник). Йдемо стежкою (менш протоптаною, ніж до Джуринського водоспаду), в лісі видно сліди різних тварин, Вован нам розказує, де косуля, де заєць, де ведмідь (жартую, ведмедів там нема). 20 хвилин ходьби і ми на Пустельнику. Навіть не думав, що побачу тут таке диво. Величезна льодова брила з голубуватим відтінком висотою 5 м постає перед нами. А літом – тут тече маленький струмочок. Фотографуємо і вирушаємо назад. У Вована народжується ідея – давайте я вас поведу не тією стежкою, куди ми йшли, а через Лису гору. Йдемо спочатку стежкою, потім дорогою, якою возять (крадуть) дрова, потім знову стежкою, а потім ми самі уже робимо стежку. Ноги повністю мокрі (взутий я у звичайні черевики і одягнений у джинси). Хвилин 15 такої ходьби (часто з елементами акробатики і присідання на м’яке місце) і ми виходимо з лісу. В лісі було видно чисельні місця, де нарили землю кабани (навіть не думав, що є ще місця, де зустрічаються так часто сліди тварин – у Карпатах за цілий рік не бачив жодного разу). Ліс закінчився, ура – далі нормальна дорога. На башти йти нема жодного бажання, та й був я там уже декілька раз – останінй раз – 2 місяці тому.

Йдемо до хати, сушимо ноги, черевики. Їдемо на автобус (виїжджаємо з повороту прямо перед ним), повезло, що виходили люди на зупинці і ми встигли на нього (якщо б секунд на 30 пізніше – були б не встигли). Швиденько доїжджаємо в Чернівці (у Заліщиках він був о 17:32, а за розкладом в цей час він мав бути на зупинці, де ми його чекали). Відвідини зимових водоспадів вдались на п’ятірку. Потрібно ще поїхати зимою на ті всі водоспади, де бував літом. Наступної зими зроблю це обов’язково. Літом на водоспади можна їхати велоспедом, найкращі – велосипеды trek
Далі, традиційно короткий фотозвіт. Частина фото мої, частина Николяка Володимира (у нього Olympus E400).

Джуринський водоспад – 1 ярус	Джуринський водоспад – 1 ярус	Джуринський водоспад	Джуринський водоспад – низ
Джуринський водоспад – низ	Водоспад Дівочі сльози	Водоспад Дівочі сльози	Водоспад Дівочі сльози
			Загальний вигляд
Башти	Вид з лісу	Костел	Башти
Зимовий ліс	Хрест (місцеві кажуть, що такі хрести ставили, де ховали хворих на чуму).	Лиса гора	Джуринський водоспад
Джуринський водоспад	Листок	Червоноградський каньйон	Ідол в печері пустельника
Водоспад Дівочі сльози	Водоспад Дівочі сльози	Водоспад Дівочі сльози	Урочище Червоне
Тут починається водоспад		Башти	Костел
Башти	Дерево-хрест	Прощальне фото	Прощальне фото

Джуринський водоспад

Джуринський водоспад

Добратись у с.Снідавка легко – на дорозі Верховина-Косів є вказівник повороту наліво, повертаємо туди, проїжджаємо біля 3 км зустрічається капличка, дорога йде прямо, вліво йде дорога до маленького, але гарного водоспаду і одного каменя (тут ми були 8 березня), зараз їдемо прямо, сюди ми ще повернемось пізніше. Ще десь 4 кілометри ґрунтової дороги і ми біля школи. Місцеві діти нам розказали, як пройти до каміння – весь час стежкою прямо і вона вас приведе до каменів. Йдемо вгору – спочатку крутий підйом, потім стежечка йде прямо, а дорога повертає наліво. Йдемо по дорозі, заходимо в ліс, потім виходимо біля людських хат. Йдемо попри скошене сіно і тут я помічаю камені, ми знаходимось над ними. Вони далеко внизу (потрібно було іти лісом). Спускаємо псевдостежкою, витоптаною такими як ми у траві. Через 10 хвилин ми біля першого каменю (всього їх тут 3 великих і багато менших). Висота каміння вражаюча – один був метрів 30.

Що приємно – що каміння ще не обписані (не було ще тут Вась і Коль, які це вміють робити) і, відносно (порівнюючи з Писаним Каменем), мало сміття. Біля каміння дуже смачні ожини. Ще запам’ятались великі мурахи, які моментально обсідали ноги (проте не кусали). Походивши хвилин 20 йдемо назад. Біля каплички (це уже у Яворові) повертаємо направо, фотографуємось біля водоспаду, фотографую камінь, на вершечку якого стоїть камінь-голова (ніби якогось прибульця) і їдемо додому.
Фото

Вид на камінь зверху	Вид на камінь зверху	Камінь	Камінь
Камінь		Під каменем	Дерево
Голова прибульця	Водоспад	Водоспад	Яворівський водоспад (біля дороги)
Скеля у Косові

О 20:00 на автостанції в Чорткові мене зустріли Саня і Рома і ми, дочекавшись маршрутки, поїхали в смт. Заводське, де нас зустрів Андрій. До години першої ночі розмовляли, дивились різні ролики.  На нас 3 випало одне місце на дивані і два на підлозі. Волею сліпого жеребу на дивані опинився Саша.

5 година ранку – підйом, потрібно пакувати рюкзаки, катамарани в буси і вперед. Їдемо в с. Збручанське. Дорога просто жахлива. Пригадую,  що один раз уже їхав цією дорогою, тільки у зворотньому напрямку, коли їхали перший раз у Млинки і поїхали в с.Залісся Борщівського ,а не Чортківскього району (привіт Озерянам).

Прибувши на місце – розпалюємо вогнище, снідаємо, готуємо катамаран до сплаву. Після цього відвідини залишків фортеці XVI ст. у Чорнокозинцях і початок сплаву. Хто на якому катамарані буде сплавлятись вирішує жереб. Ми втрьох попадаємо на один катамаран (зелений). Надворі холодно, вітер, але головне, що нема дощу. На обід зупиняємось у с. Кудринці, де мене чекав неприємний сюрприз. Я кинув чалку на берег і вискакуючи з човна, став на край берега – берег мене не витримав і пішов вниз, я за ним – двома ногами у воду – по коліна в 2 штанах (свої запасні я одягнув під низ, щоб не було холодно, хоча до закінчення обіду мої хакі-штани вже були сухі). Вода ніби і холодна була, але я не відчув холоду. Швиденько переодягнувшись (виручив Рома, який дав мені свої запасні штани) пішли оглядати залишки Кудринецької фортеці XVII ст., побудованої панами Гербуртами у 1615 році з пісковику, який тут же і добували.

На самому верху під гул вітру Андрій і Олексій влаштували дует-партію на скрипці і гітарі. Такої гри на скрипці я ще не чув, чесне слово. Там були і народні мотиви, і Мурка, і “Шторм” Вівальді (Ванесса Мей відпочиває).

Після обіду – продовження сплаву. Річка петляє каньйоном, і то зліва, то справа постають величні береги каньйону. Де річка захищена каньйоном – вітру немає і веслувати неважко, але коли берег низький, вітер дує прямо назустріч і веслувати важкувато. Веслуєш, веслуєш – а результату нема. В такі моменти в голові крутяться слова однієї пісні: “Ветер в харю, а я шпарю”. Потрібно було дійти до ГЕС – а там невеликий відпочинок, але та ГЕС за поворотом, а до повороту ще далеко. Як на мене це була найважча ділянка за весь сплав. Потім обніс катамаранів берегом, ще біля години веслування і розбиття табору (було 8 наметів) – розкладання наметів (свій намет тестив перший раз), потім вечеря, футбол, розмови, ігри біля багаття.

Вночі погода принесла сюрприз – почався дощ, але ранком, десь біля 8 години він зупинився. Сніданок і далі в дорогу на Хотин. По дорозі ще 2 зупинки і прогулянки до чудових водоспадів, маленький перекат, розвід з тросами. (місцеві жителі над річкою натягують троси, до яких чіпають човни, нам потрібно повністю лягати на катамарані, щоб нас не скинуло у воду. Катамаран, що йшов перед нами попередив нас про 2 троси, які ми пройшли. Дивимось, вся команда катамарану лягла, ніби проходить трос. Ага, значить є трос. Йдемо повільно, пильно вдивляємось, де ж він є, повільно ми так йшли до того місця, поки не зрозуміли, що нас просто розіграли ). Перекус на воді, не відходячи від інструментів (весел), дає нам сили веслувати ще трохи.

Десь біля години другої виходимо у дельту Дністра. Тут на межі 3 областей (Тернопільської, Чернівецької і Хмельницької) Збруч впадає у Дністер. Ширина просто неймовірна, як море. Ніколи ще не бачив, коли одна річка впадає в іншу і чітко видно, де води однієї річки, а де вже іншої (Збруч – чистий, Дністер – брудний). Між іншим наш катамаран у води Дністра ввійшов першим, хоча попереднього дня часто був останнім. Вітер знову дує в обличчя – гойдаємось на хвильках Дністра. Трохи далі хвильки закінчуються і починається дуууже сильний вітер. Веслувати важко, цей стан описує переінакшена народна мудрість: “Веслуй, не веслуй, все одно …”. Провеслувавши ще трохи, причалюємо до берега. Все, фініш. До Хотина йти не будемо, хоча залишилось вже недалеко. Вдалині височіє Хотинська фортеця. Розкладаємо катамарани, спускаємо їх, миємо, носимо дрова.

Після перекусу ми залишаємо групу, яка буде повертатися бусами в Чортків. Ми спішимо на автовокзал в Хотин. Приходимо за 2 хвилини до відправлення останнього автобуса в Чернівці. В Чернівці прибуваємо за 5 хвилин до відправлення останнього автобуса в Коломию.
Результати сплаву: вражаючий каньйон, багато нових вражень, нових знайомих, описати це важко, потрібно обов’язково, хоч раз в житті спробувати. Шкода, що нема жодної фотографії з Дністровського каньйону, коли були на катамарані не було як фотографувати, коли були на березі сильно спішили на автобус.
P.S. Наступної ночі мені снилось, що я веслую і мене розбудила дружина, сказала, щоб я перестав гребсти. Я здивувався, звідки вона знає, а я просто намагався веслувати і сіпався.
З нетерпінням чекаю сплаву на Дністрі.
P.P.S. Якщо написав щось не так, або щось забув, нехай мене поправлять ті, хто брали участь у сплаві.

Залишки фортеці у с.Чорнокозинці	Залишки фортеці у с.Чорнокозинці	Залишки фортеці у с.Чорнокозинці	Збручанський каньйон
р.Збруч	Чорнокозинці	Чорнокозинці	р.Збруч
фортеця у с.Кудринці	Кар’єр	Як змійка в’ється Збруч	Фортеця у с.Кудринці
Збруч	Дует	Роман	Я
Розвалини фортеці	Проходження перекату	Чудовий водоспад	Той самий водоспад
		Половина учасників сплаву	А це вже інший водоспад
Наша команда веслує навіть на березі	Учасники подорожі

Панорама Збруча – с. Збручанське

с. Снідавка знаходиться на відстані приблизно 20 км від Косова. Потрібно їхати в сторону Верховини і зразу за с. Соколівкою повертати направо. Траса була чистою і сухою, а дорога в селі була засніженою. Спочатку було болото, але як кажуть, чим далі в ліс – тим більше дров (у нашому випадку снігу). Пізніше дорога перетворилась на “залізничний шлях” – 2 глибокі колії, по яких їде машина. На одній ділянці Роман (водій) відпустив кермо і машина слухняно повернула куди потрібно. Доїхавши до каплички дорога роздвоюється, куди далі їхати не знаємо. Запитали місцевого жителя, де “скелі, каміння великі”, почули таку відповідь: “І там каміні, і тут каміні, тут всюди каміні є”. Зрозуміли, що нічого путнього він нам не скаже, повернули наліво (ще раніше згадував про цей поворот інший місцевий житель). Проїхавши ще біля 300 метрів, зупинились, бо далі підйом і машина просто не виїхали би. Місцева жителька показала нам дорогу куди йти, йти було ще біля 1 кілометра.

Незадовго перед нами відкрилась чудова картина: 2 великі камені і прохід між ними, з одного каменю звисали товстенні бурульки, як сталактити. Вдалині височів ще більший камінь, переправившись через струмок (за допомогою каміння) ми рушили до каменю. Туди вела протоптана стежинка, але буквально крок вліво, крок вправо – провалюваємся по коліна в сніг. За декілька метрів до цього височенного каменю стоїть закинута хатина. Походивши, пофотографувавшись біля нього, ми повернулись назад, так як уже вечоріло. По дорозі назад ще помилувались маленьким, але дуже гарним водоспадом.

Шкода, що ми приїхали пізно, що не були на всіх каміннях (чув, що тут є декілька рівнів), проте є причина повернутись сюди ще раз літом.
З.І. Так пройшла моя перша подорож у 2009 році, хоча і невелиска, але початок все ж таки є.
З.І.І. Сьогодні їдемо у Львів.
Фото

Зимовий ліс		Зимові сталактити
	Ось такої висоти, ось такої ширини	Засніжені ялини
Скеля		Водоспад