yAnTar блог - про моє життя » Заросляк

Шпиці – частина 2

yAnTar — Thu, 01 Oct 2009 19:47:05 +0000

Друга частина нашого походу на Шпиці (першу частина тут) почалася ранком на Несамовитому озері. Намети ззовні і земля були покриті інеєм, вночі був мороз. Спочатку було трішки холодно, але вийшло сонце і зразу стало тепло. За кільканадцять хвилин до 9 виліз з намету. В моїх планах ще були відвідини Гутин Томнатика. Проте ніхто мені не хотів складати компанію (ех, шкода, що не було ні Вови Осіпова, ні Зеленюка – вони б точно пішли зі мною), народ ще відпочивав. Швиденько перекусивши, взявши карту, компас і шоколадку пішов на Гутин Томнатик.
О 9:25 я вийшов від Несамовитого. 5 хвилин підйому і я на хребті, тут зустрів хлопців, які питали, якою стежкою йти (траверсом, чи вершиною). Я пішов попереду, вони за мною, але досить швидко я від них відірвався (найважче, що я взяв – це була шоколадка ). О 9:45 піднявся на вершину перед г.Ребра. Тут був вказівник, що до Томнатика ще 1 год. 20 хв (а в мене було виділено всього 2 год. на шлях туди і назад). Насправді, до Гутин Томнатика звідси я добрався за 22 хвилини (час, напевно, розраховано для туристів із спорядженням). Піднімаюсь на вершину Томнатика, внизу гарно переливається оз.Бребенескул. Погода просто чудова, гарні краєвиди – десь далеко над горами піднімаються хмарки.
Я піднявся на цю вершину, яка мені не давала спокою місяць від того часу, коли ми ночували на оз.Бребенескул. Тоді вона мене просто зачарувала. В моїх уявах вона ввижалася хребтом гігантського стегозавра, який закам’янів тут 170 млн.років тому. І ось, я тут, на вершині, хоча, тут, не відчуваєш краси цієї гори, яку можна споглядати знизу від озера. 5 хвилин перепочинку і назад.
На зворотньому траверсі г.Ребра зустрів хлопців з Хмельницька (яких обганяв, коли йшов сюди), показав їм на карті, де ми зараз є, куди дорога на Гутин Томнатик, де Бребенескул (одного з них – onsnov – впізнав на аватарі на travel.org.ua), попросив ковток води у них. 11:10 – я на на Несамовитому озері, звідки стартував недавно. Варимо на пальнику (дякую Юрі за позичений пальник) вівсяні пластівці із згущеним молоком, п’ємо чай, збираємо намети і вперед. Довго ми збирались, вийшли аж о 12:40 (не памятаю походу, коли ми так пізно виходили). На Туркул підніматись не стали, траверсуємо його. Данціж також траверсуємо. Далі Пожижевська, на яку піднімаюсь за стандартні 8 хвилин. На Пожижевській робимо перекус і вниз до метеостанції. Стежка не дуже приємна – стрімко і постійно чіпляємось рюкзаками за альпійку. 40 хвилин спуску і ми біля метеостанції. Ще 10 хвилин і ми на Заросляку. До поїзда з Ворохти ще 2 години 20 хвилин. На Заросляку багато автобусів, є надія, що доїдемо з кимось до Ворохти. Проте, ця надія швидко гасне, ніхто з водіїв не хоче взяти нас (в одних нема місця, в других – інші причини). Перспектива йти пішки 20 км нас не приваблює, але що поробиш. Йдемо по дорозі, зупиняємо машини, автобуси. Ніхто не зупиняється. Так ми проходимо біля 2 км. На обочині бачимо УАЗик, знаходимо водія, за 80 грн (20 грн з кожного) нас везуть у Ворохту. Уррра.
Водій УАЗика виявився місцевим Шумахером. Стрілка на спідометрі машини на окремих ділянках дороги показувала 100-110 км/г (максимум на спідометрі – 120). Ще не бачив, щоб перед лежачим поліцейським водій натискав не на гальма, а на газ(двох лежачих поліцейських ми пролетіли на швидкості 60 км/г). Так ми швиденько домчали до Ворохти.
У Ворохті біля пам’ятника Шевченка зїли паштет, консерву і сіли у поїзд Ворохта – Івано-Франківськ. У Татарові сіло дуже багато дітей (таке враження, що ціла школа), вагони забились повністю. У Делятині нас чекала пересадка на поїзд до Коломиї. Людей зібралось дуже багато. Ми стали позаду. Поїзд зупинився так, що двері вагону опинились якраз напроти мене, я протиснувся трохи вперед, люди просто навалилися з боків і мене занесли (в прямому значенні цього слова) у вагон. До Коломиї доїхали без проблем. Там пересіли на поїзд до Чернівців. Планували трохи поспати, але якісь репери слухали свою музику на піввагона, тож спання нормального не вийшло. Біля 12 години ночі я зайшов до хати. Похід вдався повністю: побачив Шпиці, піднявся на Гутин Томнатик. Ще в планах цього року пройтись Мармаросами, доки ще не випав сніг.

Фотографії з походу

Ранок на Несамовитому	Несамовите на фоні Туркула		Моя ціль того дня – Гутин Томнатик
оз.Бребенескул	Петрос, Говерла	Бребенескул	Піп Іван
Піп Іван	Гутин Томнатик	Невідома гора	Гутин Томнатик
Несамовите	Говерла	На метеостанції

Шпиці – частина 1

yAnTar — Mon, 28 Sep 2009 21:35:40 +0000

На цих вихідних (між іншим, був день туризму) вирішили пройтись на г. Шпиці. Ці скелясті вершини я бачив місяць тому, коли ходили Чорногірським хребтом. Також у мене в планах було піднятись на вершину Гутин Томнатик, яку я бачив побачив вперше місяць тому. Що з цього вийшло читайте далі.
Наша подорож почалась в п’ятницю ввечері, коли ми сіли в Чернівцях на автобус Київ-Косів. Через 2 години ми були в Коломиї. Переночували у мене і вранці сіли на відомий усім туристам “раховоз”. У Ворохті були о 10:30. Біля 11 години приїхала Оля (дівчина Роми) і ми поїхали до Заросляка. Їхати прийшлось на таксі, бо нічим іншим туди добратись не можна було. Вийшло трохи багатенько – по 30 грн на чоловіка. На КПП заплатили ще по 15 грн. Біля 12 години виходимо на маршрут (маршрут починається за 1.5-2 км до Заросляка). Маршрут йде через полонину Маришевську. Півтора години ходу і перша несподіванка – стежка роздвоюється – одна йде прямо, друга направо. Починаємо йти стежкою направо, але вона йде вниз і ми повертаємось на іншу стежку, яка йде вгору. Так ми виходимо на якусь гірку (швидше за все, це г. Маришевська Велика), там робимо перекус і повертаємось назад. Втрачено біля півтора години дорогоцінного часу.
Потім стежка йде лісом, час від часу стежка розходиться, але через пару хвилин стежки сходяться. В одному місці втрачаємо ще 10 хвилин, повернувши вправо, вертаємось назад, йдемо прямо. Через декілька хвилин виходимо на жереп. Пробиваємось через зарослі жерепу. О 16:40 виходимо з жерепу, перед нами якась невідома вершина. Йдемо по стежці, нас проймають сумніви, чи ми не пройшли уже Шпиці. Вирішуємо з Романом збігати без наплічинків вліво від нас подивитись, чи там нема Шпиць. Шпиці не знаходимо, повертаємось назад. Йдемо по стежці, думаємо, що за цією горою, що перед нами уже Несамовите озеро. Але ми, переоцінили свої сили, Шпиці ми ще не пройшли, а Несамовите ще не близько. Зліва від хребта, по якому ми йдемо – Шпиці, виглядають вони суперово – таких скель в Карпатах я ще не бачив (багато говорити не буду, як кажуть – краще раз побачити, ніж сто раз почути). Швиденько йдемо до Несамовитого, бо уже темніє. На нас насуваються хмари, але г.Ребра зупиняє їх. Вершину Туркул також накрила хмара. О 19:00 ми на Несамовитому. На озері біля 10 наметів. Вночі приходять ще 3 групи. Ми розкладаємо намети, поки ще видно, збираємо жереп, розпалюємо вогонь, варимо смачний суп, гречку з тушонкою (пригощаємо наших сусідів гречкою) і гріємось глінтвейном. Надворі стає холодно, залазимо в намети і спати. Продовження буде далі.

Фотографії

Підготовка до походу	Пожижевська	Данціж, Пожижевська, Брескул (зліва направо)	Туркул
Полонина Маришевська	Данціж, Пожижевська, Брескул (зліва направо)		На передньому плані – г.Гомул, на задньому – Петрос, Говерла, Брескул, Пожижевська
Тут ми шукали Шпиці	Скелі
Шпиці	Шпиці	Шпиці	Шпиці
Шпиці	Шпиці	Шпиці	Шпиці
Шпиці	Шпиці	Шпиці	Шпиці
Шпиці	Шпиці	Шпиці	Шпиці
Шпиці	Шпиці	Шпиці	Шпиці
Великі Кізли	Хмара накриває г.Ребра	На задньому плані Говерла в тумані	Говерла
Туркул	Туркул	Несамовите	Несамовите

Ясіня – Петрос – Говерла – Заросляк

yAnTar — Wed, 16 Jul 2008 08:01:08 +0000

Ось таким маршрутом 4 туристи (Вова О., Вова З., Ваня і я) пройшли цими вихідними. Сівши на поїзд Чернівці-Львів (я приєднався в Коломиї) доїхали до Івано-Франківська. Потім вночі, поїздом Івано-Франківськ-Рахів доїхали до Ясіні (біля 7:00). Тут і почався наш підйом на Петрос. Пройшовши метрів 300 по залізничній колії повернули наліво, де городами добрались до пам’ятника – це був наш орієнтир, біля якого потрібно повернути направо. Потім кілометрів 3-4 йдемо по стежці вгору і вниз, по дорозі з правого боку є хати, біля яких пасуться коні, гавкають собаки. Зустріли по дорозі декількох місцевих жителів, питаємо чи правильно йдемо на Петрос. Так, правильно, відповідають нам. Зранку був туман, видимість біля 100 м, але зате яка краса, коли він розсіюється і гори проглядають крізь цей туман. Йдемо далі, туману вже немає, заходимо в ліс, проходимо хвилин 20-30, справа від стежки бачимо надпис питна вода, йдемо далі, в лісі стежка прямо нормальна, направо – болото, йдемо прямо, стежка йде вниз, швиденько спускаємось, стежка вже круто йде вниз, ми розуміємо, що йдемо не туди. Знімаємо рюкзаки, Вова О. і я йдемо на розвідку, доходимо до місця, де стежка роздвоюється, ми прийшли справа. А нам потрібно прямо, спускаємось вниз, беремо рюкзаки і повертаємось назад (дорога йде круто вверх і йти важко). Пройшовши хвилин 35-40 виходимо на дорогу, якою ми мали прийти, якщо би повернули направо, після позначки питна вода. Тут ми втратили біля 1,5 години часу. При виході з лісу зустрічаємо місцевих хлопців, за їхніми словами до Петроса ще 2 години часу (насправді ми вийшли через 5 годин). Вийшовши з лісу потрапляємо на полонину Стіна під горою Шеса. Пройшовши ще трохи доходимо до джерельця, п’ємо воду. Нас догяняє група з Вінниці, яка йде з провідником. Ми йдемо разом з ними. Стараємось йти за ними, бо думаємо, що провідник знає дорогу. Потім ми їх обганяємо і йдемо стежкою. Далі стежка роздвоюється, одна веде вниз, друга вверх в ліс, але вниз стежка краща, в лісі вона неважна, ми чекаємо на групу з провідником. Група з провідником також не знає куди їм йти, але йде лісом. Я довго шукав Вові цитрамон і ми відстаємо від групи. Йдемо швидко лісом, намагаючись догнати групу, потім ще зупиняємось щоб зашити мій рюкзак. Групи не видно і не чути. Ми йдемо лісом квазістежкою, Ваня пропонує вертатись до полонини і розбивати там палатки, але ми переконуємо його і впевнено йдемо до нашої мети. Стежка то з’являється, то пропадає, але за компасом і картою ми йдемо в правильному напрямку. Намагаємось догнати групу, гукаємо “Люди, є хтось”, ніхто не відкликається. О 14:50 виходимо на галявину, з якої видно Петрос. Перед нами крутий підйом на хребет, швидше за все ми мали вийти на цей хребет швидше і лівіше і вже по ньому йти. Привал. Через 5-10 хвилин за нами виходить група, яка була попереду нас. Ми в шоці. Ми весь час думали, що вони попереду і ми відстали від них, а вийшло якраз навпаки. Кажуть, що звідси на Петрос годинки 2. Час в горах ніби зупиняється, скільки не йдеш на гору – завжди 2 години до вершини. . А ще якщо запитаєш у місцевого населення – то вони кажуть кілометр (у них кілометр – це час, який людина проходить за годину ).
Піднімаємось досить круто на хребет, йти стає все важче і важче. Сили покидають нас. На цьому підйомі Вові О. важко підніматись. Майже весь похід він йшов першим, задавав досить швидкий темп руху, але тут сили покидають його. Вова З. бере його рюкзак і виносить на хребет. Вова О. підкріпившись шоколадкою, відновлює сили і йде далі (в результаті він першим з нашої групи вийшов на Петрос). Не маючи досвіду таких походів ми явно не розрахували з їжею (взяли не на 2 дні, а на 5-6), потім несли її і прийшлось подарувати частину їди місцевим жителям, а частину їжі залишити під великим каменем на підйомі до г.Петросул (їжа в бляшанках, так що не зіпсується). Піднімаємось на Петросул (1781 м н.р.м). На Петросулі я повністю вибиваюсь із сил. Вже на підйомі на Петросул, я відставав, по дорозі з Петросула на Петрос, я відстаю все більше і більше. Всім відома фраза про “9 життів кішки”. Якщо застосувати її до мене, то 8 своїх життів я втратив при підйомі на Петрос. Навіть не хочу фотографувати гори, хочу тільки добратись до вершини. На останньому підйомі доганяю Ваню, якому також дуже важко йти, ми останні з групи, хто піднімається на гору. Ваня жартує: “Тарас викликай рятувальників, я далі не йду”. О 16:50 Ваня і я завершуємо вихід на г.Петрос. Для нас двох підйом на Петрос зайняв майже 10 годин, для Вови О. і Вови З. на півгодини менше (якщо відняти 1,5 год. блукання то вийшли би за 8, а може і швидше, так як втратили сил на підйомі, коли блукали). Перекусивши на Петросі, відпочивши, хвилин через 40 починаємо спуск, спуск набагато легший за підйом. Обговорюємо, що завтра ми не йдемо на Говерлу, а йдемо в Лазещину на поїзд і додому. По дорозі зустрічаємо чоловіка з Кривого Рогу (він нам підказав, що в Лазещину далі йти, ніж на Заросляк), який подорожує горами на велосипеді у 60 років. Він розказує, що був і в пустелях, і в Карелії, раніше об’їздив цілий Радянський Союз на велосипеді, організував веломарафон Кривий Ріг – Владивосток. Мда, мені б таке здоров’я, треба більше спортом займатись, а не за компом сидіти. Нам соромно, я з Івано-Франківської, а хлопці з Чернівецької області, а нам людина з Кривого Рогу каже, як краще йти, через Заросляк, чи Лазещину. На полонині Скопеській ночуємо – тут є місце для вогню, джерело, хатинка. Основне – це є дрова і вода. Тут ми перший раз за день нормально поїли. Тушонка з макаронами, чай з згущеним молоком і червоне вино. Лягаємо спати о 22:30. Темніє в горах швидко, ще немає 22.00, а вже темно. Спимо без задніх ніг.
Ввечері ми ще думали, чи підніматись на Говерлу, чи йти в обхід її. Ранком твердо вирішуємо – підніматись, хавчика вже менше, рюкзаки вже легші. Снідаємо – гречка з тушонкою і чай зі згущонкою. Планували вийти о 10:00, виходимо о 11:00. Ще вчора нам сказали, що ми можемо зекономити трохи часу, якщо підемо не дорогою з місця нашого ночлігу, а траверсом, йдемо по ледь помітній стежині, йти по ній добре, тільки вузька і постійно рюкзаками чіпляємся за гілки дерев. Хвилин за 20 (так як нам сказали вчора туристи, а не місцеві жителі ) доходимо до сідловини (1537 м н.р.м). Тут позначка до Говерли – 2 км (1:30 год. часу), до Петроса 4 км (1:45). Недалеко від цієї позначки стовп з надписом WC, який показує прямо в ліс. WC не видно. Піднімаємось по стежці на Говерлу – маршрут добре промаркований, через кожних 100 метрів висоти є позначки. Радіємо кожним 100 м набраної висоти. Підніматись набагато легше, ніж на Петрос, через 1,5 год. виходимо на найвищу вершину України – Говерлу. На Говерлі людей – як на Калинівському базарі . Найбільше на Говерлі жовтих прапорів – це 372 молоді рухівці зійшли на Говерлу. Чуємо з різних боків румунську, польські мови. З Говерли, так як і з Петроса – дуже гарний краєвид, видно всю Чорногору, вдалині видніється Піп-Іван із залишками обсерваторії. Спускаємось вниз, в планах зайти ще на водоспад, але ми не знаємо дороги, хлопці з раціями і у формі на горі кажуть, що потрібно на Говерляні повернути направо. Крім нас, ще 2 групи хочуть йти на водоспад, але не можемо знайти стежки, йдемо все нижче і нижче, а стежки немає, тільки зарослі альпійки. Вирішуємо, що сьогодні буде без водоспаду, милуємось ним здалеку. З однієї сторони шкода, що не були на водоспаді, з іншої – не знати, як склались би у нас справи з транспортом з Заросляка.
Заходимо в ліс, йдемо по стежці, спускаємось до Пруту, О 15:15 – ми на Заросляку, о 17:00 нам потрібно встигнути у Ворохту на вокзал. Бачимо бусик, який відправляється на Самбір, добігаємо до нього і просимось підкинути до Ворохти, погоджується, але місць нема і тільки стоячи (чесно кажучи, на інше ми і не розраховували). По дорозі йде багато туристів, які зупиняються наш бусик і який не зупиняється. У бусику жара неймовірна, з нас просто тече (та і не тільки з нас, не завидую пасажирам, яким у бусику до Самбора їхати), але краще проїхати 18 км у жарі, ніж йти пішки під сонцем. Гарно дякуючи, виходимо у Ворохті. Поїздка з Заросляка до Ворохти нам обійшлась по 5 грн і то водій відмовлявся брати гроші.
На вокзалі обідаємо. Сідаємо у раховоз Івано-Франківськ-Рахів, людей у Ворохті багато, але місця вільні ще є, на кожні зупинці людей (в більшості туристів) все більше і більше. У Яремчі вагони вже забиті повністю. У Делятині пересідаємо на поїзд Делятин – Коломия. О 20:15 – в Коломиї, хлопці беруть квитки на поїзд Чернівці – Коломия (за моєю пропозицією чуть не сіли в інший поїзд) і їдуть додому.
Ось так закінчилась моя перша серйозна поїздка в Карпати, раніше бував 3 рази на Говерлі і 2 рази на Хом’яку, але то все були одноденні подорожі автобусом або машиною.

З погодою нам повезло, вона була просто супер, один мінус, що пацани спеклись на сонці (у мене шкіра темнувата, тому мені повезло і я не спікся).

Розповідь іншого учасника походу читайте тут і тут.

Поїзд Чернівці-Львів	По дорозі на Петрос	В тумані видніється Говерла	Веселка в тумані
Туман розсіюється	Привал	Свидовецький хребет ?	Стежка по дорозі на Петрос
Група, яку ми обійшли, самі не знаючи, як	Вова вийшов на Петрос	УРА, я виліз на Петрос	Ваня також виліз
Вид на Говерлу з Петроса	Те саме, але при 4-кратному зумі	Говерла	Говерла
Спуск з Петроса	Спуск з Петроса	Спортсмен з Кривого Рога	Говерла
Наші палатки	Захід сонця	Ось такий він Петрос – там ми були днем раніше	Екологічний пункт
WC	За нами Говерла	Говерла	Карпати
Каміння при підйомі на Говерлу	Вова З. йде на посадку	Далеко Піп-Іван з руїнами обсерваторії	Заслужений відпочинок
Краєвид з Говерли	г. Брескул	Під Говерлою	Водоспад здалеку
Прут (ось такий він тут маленький і чистенький)	Чотири богатирі (зліва направо Вова О., Ваня, Вова З., Тарас)	Банк Аваль у Ворохті	Вовин ірокез
На вокзалі у Ворохті

Отара овець.

З.І. Орієнтувались по карті(Східні Карпати – угорська карта) і компасу (в неділю помітили, що його загубили ).