Цю книжку Макса Кідрука я купив, якщо можна так казати, чисто випадково. Випадково побачив її в Букіністі, коли купував сувеніри, які брав з собою в поїздку в США. Також, в останній момент витягнув зі свого Турбату книгу Жадана “Месопотамія” (яку також купив у тому ж Букіністі) і поставив туди кідруківську “На Зеландію”. Але, ні під час перельоту, ні під час 8 днів перебування в Америці так і не спромігся її відкрити. А відкрив її вперше у віденському аеропорті і чуть не впав зі стільчика, прочитавши таку фразу “Уявіть собі таке. Віденський аеропорт“. Одразу ж поніс показувати ці 2 короткі речення своїм колегам, що летіли разом з США.
А тепер про саму книжку – дочитав я її за декілька днів (потрохи в літаку, потязі і дитячій лікарні, де вимушений зараз перебувати).
Книжка мені не дуже сподобалась, основною причиною є те, що купуючи книжку з такою назвою я очікував від неї, що тут будуть маорі, вулкани, гейзери, ківі, А тут про саму Нову Зеландію якихось нещасних 40 сторінок, та ще і в такому пафосному стилі. Ну і ще декілька дрібних зауважень вже по змісту книги – особливо здивувало ставлення автора до революції в Єгипті (знаю, що відношення до революції в Україні у нього трохи інше).
Також абсолютно не сподобався метод проведення конкурсу і визначення переможця – тобто конкурсу як такого не було (всіх “развєлі как катят”), хто би ідею яку не написав – виграє Кідрук, на фіга взагалі було проводити конкурс (це мені нагадує тендерну схему)
Прочитавши “Мексиканські хроніки” (ІМХО найуспішніша книга автора) я чекав в наступних книгах більше пригод, подорожей, а виявляється все йде в спадаючому порядку. 
Подібне відчуття було і після того, як прочитав “Любов і піраньї”
І накінець – вважаю, що втулити на обкладинку книги фотографію в стилі “дивиться на тебе як на …” є поганим тоном.
