yAnTar блог

Повертаючись зі Скель Довбуша вирішили заїхати у монастир в с.Гошів. Гошівський чоловічий монастир на Ясній Горі відомий своєю чудотворною  іконою Божої Матері. “Монастирський літопис”, датований 1570 р. стверджує, що цей монастир був збудований вояком Кучуладом. Монастир також відігравав оборонну роль, не один раз стіни монастиря відбивали навали турків і татарів, а в 1762 р. татари підпалили його разом з церквою. Пізніше його було відновлено.

Зараз, навіть незважаючи на пізіній час біля монастиря багато паломників. Так як монастир знаходиться на горі, то дуже гарно виглядає його освітлення з траси Болехів-Долина. Всередині церкви - дуже гарно, проте освітлення було не зовсім яскраве, то вийшла нормальною тільки одна фотографія Найбільше сподобалалась всередині настінна композиція - апостоли ловлять рибу.
Далі див.фото

Автор yAnTar Теги: монастир, церква

Ще позаминулих вихідних їздили в с. Бубнище Івано-Франківської обл. Знаходиться воно на межі Івано-Франківської і Львівської обл. приблизно на відстані 14 км від Болехова. Якщо їхати зі сторони Калуша, то в Болехові потрібно повертати наліво, не попасти туди важко, так як в Болехові є вказівник, де повертати. Машиною можна під’їхати прямо до самих скель, а можна залишити внизу і пройтись пішки біля 4 км.

Скелі Довбуша (668 м.н.р.м) - скелясті виступи пісковиків, які утворились приблизно 70 млн. років назад на дні моря  Але це не тільки скелі, тут також є і печери, сходи, рови, криниця глибиною 6 метрів. Багато вчених вважає, що це залишки скельного монастиря, типу Манявський Скит.

Крім основної групи скель, де тусуються всі хто сюди приїхав - в навколишньому лісі є ще багато інших скель. Кожна скеля має свою назву, хоча назви скель не написані і без провідника не дізнаєшся яка скеля як називається. Прямо на скелях ростуть хвойні дерева - чи то модрини, чи кедри (я погано орієнтуюсь у деревах, тим більше хвойних), пронизуючи своїм корінням скелі. Спочатку сходами, а потім по каміннях можна вийти на вершину скелі. З вершини відкривається чудовий краєвид на лісисті Карпати. Вилізти сюди нескладно, тільки потрібно бути обережним, щоб не оступитись і впасти, висота скель подекуди сягає 80 метрів (достатньо з 10-метрової висоти впасти на каміння). Мені особисто сподобалась скеля, на якій є виступ - який нагадує голову людини.
Біля скель завжди людно (і як наслідок - брудно і тисячі надписів на кшталт “Тут був Вася”), тут пропонують покататись на коні, хлопчина років 8-10 пропонує сфотографуватись з соколом, купити різні сувеніри і книги про скелі Довбуша. Я пішов фотографуватись з соколом, першу фотку він ще сидів нормально, а потім усе прагнув розв’язати мотузку, на якій був прив’язаний і щось “співав” мені над вухом

P.S. Цікаво, як в Україні експлуатують ім’я Олекси Довбуша - якщо великий камінь - значить Довбуша, якщо печера в Карпатах - значить Довбуша, якщо скелі - Довбуша. Аналогічно, що не замок в Румунії - то Дракули.

Далі див. фото

Автор yAnTar

Після першої невдалої спроби підняття на Піп Іван я дуже сильно хотів вийти на неї. Але за рахунок різних обставин (хвороба, весілля у знайомих, не було з ким йти) похід відкладався і відкладався. Я розумів, що чим з кожним тижнем ймовірність піти наступного тижня зменшується внаслідок погоди, а взимку в гори я не ходив. Одного разу мені навіть снилося, що я вийшов на цю гору. І ось в суботу, Вова Зеленюк (з ним я ходив на Петрос і Говерлу) склав мені компанію (він також мав одну невдалу спробу покорення Попа Івана) і о 15:00 сівши в автобус Коломия-Буркут ми вирушили в Дземброню. Хто їхав цим автобусом, той знає, який рівень комфорту у ньому - тут і клімат-контроль (з вікна дує, внизу - жарко), і музика зі спецефектами (особливо, коли переключаються передачі, деколи з другого, або третього разу) і швидкість пересування (3 год. з Коломиї у Верховину) т.ін.

О 19:00 нарешті наш автобус приїхав (якщо це можна так назвати) у Дземброню. Надворі досить темно, швиденько доїдаємо бутерброди і о 19:20 вирушаємо в дорогу - йти до місця ночівлі ще біля 5 км. Дорога повністю розбита - болото, калюжі. Час від часу напроти нас їдуть машини і так світять в очі, що взагалі нічого не видно. Проїхало 2 Урали наповнені деревом (ось так вночі люди заробляють гроші). Через хвилин 40 стає вже остаточно темно, вмикаємо фонарик і йдемо. По дорозі Вова наспівує пісеньку Йожин з Бажина, я його підтримую. О 21:00 приходимо на місце нашої ночівлі, втративши по дорозі хвилин 15 (я був невпевнений чи ми правильно йдемо, хоча йшли ми правильно). Градусник показує -1° C. В хаті тепліше, ніж надворі, але ненабагато. Вирішуємо вогонь не розкладати, щоб більше поспати, бо завтра раненько потрібно вставати. Вечеряємо. Біля 23 години сюрприз - приходить СМС з Каліфорнії від Вови Осіпова. Відписую йому. Лягаємо спати.

Неділя. 6:00 - звучить Du hast - потрібно вставати. Зі спальника вилазити не хочеться, тому що в хаті холодно, на вулиці було -5, а в хаті не набагато тепліше (хоча спати було не холодно, спальник свій тест пройшов). Через 15 хвилин Вова наважується вилізти зі спальника, дивиться у вікно і каже, що випав сніг. Я не вірю йому, але через 5 хвилин вилажу зі спальника, дивлюсь у вікно - справді всюди сніг - на деревах, на землі. Як так може бути, адже ж ввечері небо було зоряне і ясне. Але добре придивившись, бачимо, що це не сніг, а іній. Їмо, п’ємо чай і о 8:00  виходимо на наш маршрут. Погода просто супер - на небі ні хмаринки. Надворі просто краса, сонце виходить з-за обрію, світить на іній. Йдемо не тим маршрутом, де є позначка еколого-пізнавальна стежко Дземброня - Піп Іван, а іншим - щоб не вертатись назад. Через 30 хвилин ми бачимо вершину Смотрича і Вухатого Каменя - вершини вкриті снігом. Через годину ходьби виходимо на перемичку біля жолобка, де сходяться ці дві стежки, я мав деякі сумніви, чи правильно ми йшил, але зараз всі сумніви позаду - йдемо правильно. Заходимо в ліс, чути як сильно на верху шумить вітер, але у лісі його немає.

9:35 - Виходимо з лісу - перший водоспад, тут уже вітер відчувається досить сильно. На водоспаді утворилися гарні бурульки. Також дуже гарно, коли краплинки води стікають під льодом (далі у відео можна глянути). Піднімаємось на Вухатий Камінь - з кожним кроком вітер все посилюється. Мене починає боліти ліве коліно, місяць тому я був впав  і тільки зараз воно дало про себе знати. Я частіше зупиняюсь, коли не піднімаюсь - коліно не болить. При підйомі на Вухатий вітер все сильніший і пориви частіші, рухаємось короткими перебіжками від каменя до каменя. Вітер сильний, деколи припадаємо до землі, щоб не зносило. Трохи вище вітер вщухає, підніматись можна нормально. О 11:04 виходимо на вершину Вухатого - Вова йде попереду мене на відстані 5 метрів, каже мені, що треба акуратно йти, одразу ховаємось за камінь, Вітер просто шалений - збиває з ніг. Ось і побачили ми Попа Івана, на хребті досить багато снігу. Вирішуємо чекати на вершині 15-20 хвилин, можливо вітер вщухне. Пробуємо фотографувати Попа. Фотографувати важко, вітер задуває в очі. Посидівши хвилин 15 ми спускаємося вниз. Вова пропонує писати СМС Вові Осіпову, щоб він у себе вирубав кондиціонер, а то нас здуває сильно . Якщо б на нашому місці були б досвідчені туристи - то вони, напевно, би йшли по хребту, а ми туристи-чайники не маючи, хоча б, окулярів і трекінгових палок, повертаємось назад. Шкода, що друга спроба піднятись на Піп Іван для нас закінчилась невдачею. По дорозі зустрічаємо групу з Молдавії, яка хоче пройти Чорногірським хребтом.

Спускаємось швиденько вниз, хочемо сьогодні встигнути на автобус Верховина-Київ. На спусках мене сильно болить коліно, спускаюсь, як інвалід. 2 з половиною години займає у нас спуск. Швиденько обідаємо, випиваємо трошки вина за той рік, коли ми підкоримо Піп Іван і в дорогу. Надіємось, що по дорозі хтось підвезе до Верховини. Перша надія розбивається, коли туристи на Mercedes Sprinteri відмовляються підвезти, мотивуючи тим, що у них 12 чоловік і немає місць (літом коли спустились з Говерли - їхали в бусику, де була жара неймовірна - люди з Львівської області нас чотирьох взяли, а тут на двох місця не вистачило), треба було сфоткати таких “добрих людей” і вивісити тут їх фотки. Йдемо далі пішки - назустріч їде Ланос, водій зупиняється, питає чи ще далеко їхати в Зелене, пояснюємо, що йому потрібно вернутись назад і їхати через міст. Разом з тим напрошуємось під’їхати до моста (це приблизно 1.5 км). Далі знову пішки. Пройшовши декілька кілометрів - зупиняється вантажний Mercedes, що возить каміння з Красника у Дземброню. Велике спасибі чоловіку з Києва, який нас двох з двома рюкзаками взяв на одне місце біля нього - все-таки світ не без добрих людей. Так ми доїхали до Красника, далі знову пішки до повороту на Ільці. На зупинці дівчина каже, що має бути маршрутка Івано-Франківськ-Верховина через 15-20 хвилин, ми чекаємо 20 хвилин - маршрутки немає, вирішуємо йти пішки, пройшовши біля кілометра їде маршрутка і .. не зупиняється. Йдемо по дорозі і рахуємо з якою швидкістю нам потрібно йти, щоб встигнути на автобус Верховина-Київ. Зупиняємо машини, якщо ніхто не зупиниться - то ми, очевидно, не встигнемо. Зупиняється таксист і підвозить нас до автостанції. Водій закриває двері автобуса, виявляється, що автобус відправляється о 17:50, не хоче нас брати, тому що всі місця розкуплені (але багато вільних є), просимось, що будемо стояти. Усе, їдемо додому. Згадуємо в автобусі всі наші вреження. Цікаво, чому проїзд у комфортному автобусі Верховина-Київ дешевший, ніж в ковбойському автобусі Коломия-Буркут, можливо в буркутському - додаткова плата за екстрім.
З.І. Якщо я щось забув, або не так сказав - Вова виправить.
Далі див. фото

Автор yAnTar Теги: Вухатий камінь, гори, Дземброня, Карпати, Піп Іван

Після відвідин Музею Писанки вирішили відвідати Музей історії міста Коломиї (створено 31 березня 1990 р. за постановою Ради Міністрів СРСР), одразу скажу, що тут мені сподобалось краще, ніж в Музеї Писанки. В цьому музеї можна прослідкувати історію рідного міста, побачити, які документи, книги, речі були у вжитку у 18-20 століттях. На першому поверсі розташована кімната, де освітлюється політичне життя міста Коломиї ще за часів панування Австрії і Польщі. На стіні висять 2 герби міста Коломиї. Під ними розташована “Mapa administracyjna powiatu kolomyjskiego”. Також тут можна глянути на Bürgerbuch der Stadt Kolomea, 1846 (Книга почесних громадян міста Коломиї) та на вже сучасні Книгу почесних громадян міста, Книгу лауреатів міської премії ім. Тараса Мельничука і Книгу шани. Особисто мене сильно вразили документи 19 ст., з яким каліграфічним почерком і якими закрученими літерами їх писали.

Поруч з цією кімнатою розташована експозиція Габсбурги і Коломия(17.04.1912 р. Коломию відвідали Архикнязь Карл з Архикнягинею Зитою, а 19.06.2007 р. Коломию відвідав ерцгерцог Отто фон Габсбург). Зайшовши в цю кімнату відразу відчувається атмосфера величі великої австрійської родини. В кімнаті розташовані столик, з сервізом на ньому, велике піаніно, шафа з старовинними книгами. На стіні є багато різних фотографій, як Коломиї, так і членів родини Габсбургів.
На 2 поверсі знаходяться експонати економічного і освітянського життя Коломиї - старовинні польські і австрійські гроші, різні підручники, свідоцтво про закінчення гімназії. Цікаво, що на свідоцтвах, виданих за часів Польщі немає жодних ознак влади, а на похвальній грамоті виданій учениці 5 класу уже за радянських часів - серп і молот з Леніним і Сталіним. Особливо сподобались назви підручників 19-першої половини 20 ст. - “Вправи письменні для шкіл народних, міських і сільских”, “Перша читанка”, “Третя читанка”, “Аритметика”, “Четверта книжечка”, “Мертва природа - підручник для V кляси вселюдних шкіл”, “Історія й теорія руханки”. Цікавою є і задача з арифметики - “Кілько годин минуло після години дванайцятої, якщо годинник показує пів до третьої”.
Три наступні кімнати присвячені життю євреям в Коломиї. Заходячи в ці кімнати одразу стає видно, хто тоді добре жив - тут ціла колекція прасок (19 штук), патефони, різні прилади (холодильник, машина для викручування білизни). На стінах дуже багато різної реклами - пошиття одягу, взуття, продаж різних продуктів. Тільки читаючи рекламу тут можна бути більше години - така вона вся різноманітна і смішна. Найбільше сподобалась така реклама:
“Не дайтеся баламутити !!! ріжним агентам та звертайтеся до закуп прямо до найдешевшого жерела всяких Машин до шиття та складових речей. НАТАН КРІП. Коломия, пл. Карпінського, 12 продаю по цінах від 180 зл. вгору з довголітною порукою на готівку та на рати безплатна наука шиття на машині закупленій у мене. На складі є також і уживані машини.”
Далі див.фото

Автор yAnTar Теги: Коломия, музей

Так як погода була погана і сидів дома (на 600-ліття Чернівців пролетів як фанера над Парижем), то вирішив відвідати музей Писанки (трохи соромно, що живу в Коломиї, а в музеї так і не був). Музей являє собою унікальну будівлю у вигляді яйця (13 м заввишки), побудований у вересні 2000 р. Відкрили його 23 вересня 2000 р. під час святкування 10 Міжнародного гуцульського фестивалю. У музеї є велика колекція писанок - більше 6000. Більшість писанок з України (як традиційні західні області - Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська, так і області сходу і центру - Черкаська, Вінницька, Кіровоградська). Також є писанки з різних країн світу - Росії (Курська губернія), Польщі, Румунії, Білорусі, Словаччини, США, Франції,. Представлено писанки з досить екзотичних країн - Алжир, Пакистан, Китай, Єгипет, Індія, Шрі-Ланка. Є як звичайні писанки з курячих (гусячих) яєць, так і є писанка з страусиного яйця. Також є писанка, викована ковалями. На другому поверсі музею, крім писанок є виставка різних вишиванок, також в центральному залі є виставка виробів з глини з с.Великий Ключів Коломийського району. Взагалі раджу відвідати, але особисто мені набагато більше сподобалося в Музеї історії міста Коломиї.

Фоток дуже мало, тому що фотозйомка коштує 20 грн і я не фотографував (зажав 20 грн , але зробив пару нелегальних фотографій.
Далі див. фото

Автор yAnTar Теги: Коломия, музей, писанка

Перша частина тут.

Далі повертаємось по трасі метрів 300 і їдемо у музей історії Галича. По дорозі до музею видно курган. Всередині, казала одна жінка, є захоронення князя, але вхід туди закритий. Пізніше прочитав тут, що там муляж. Експозиція музею розташована у Митрополичих палатах - пам’ятці архітектури XVIII ст. Це остання літня резиденція митрополита Андрея Шептицького. У музеї знаходяться дуже цікаві знахідки життєдіяльності наших предків - тут і фрагменти “столової” посудини (4 400 р. до н.е), тягарці ткацьких верстатів, зуб мамонта, крем’яні сокири (2 800 - 2 200 р. до н.е.), кам’яні сокири, крем’яні серпи (2 400 - 1 600 р. до н.е.), бронзові шпильки, кістяні накладки, кістяні проколки, великі імортні амфори.

Також є багато кованих виробів епохи Галицько-Волинського кнзівства - зброя (наконечники стріл) та бойове спорядження (остроги різних типів) давньоруського воїна, пряжки до ременів, залізні цвяхи, ключі, ножиці, меч. Не обійшлося і без ювелірних виробів - хрестики, сережки. Також є залишки архітектури старого Успенського собору. В останній кімнаті можна побачити книги-мінеї XVII ст., написані старослов’янською мовою.

На табличках, які розташовані вздовж дороги, можна прочитати цікаву інформацію про Золотий тік, Митрополичі палати, Центральний оборонний вал.

Центральний Оборонний вал княжого Галича тягнувся від краю узбіччя над рікою Луквою до краю яру Мозолевого потоку. Довжина валу становила 624 м. Вали насипали на попередньо заготовлені дерев’яні конструкції так, що зовнішній бік валу і внутрішінй рову утворювали похилу площину. На валах розміщували оборонну стіну, оперту на кліті з внутрішнього боку валу. Дерев’яна конструкція була чотирикутної форми зі складеними колодами на зруб, які з внутрішнього боку валу надійно закривалися ворітьми. Віднайдені численні печі свідчать, що вали крім оборонного, мали ще й житлове та господарське призначення. В них проживала військова дружина міста Галича, зберігалися запаси харчів для тривалої оборони. Вал, з висотою схилу 25 м, рів та стіна утворювали неприступну фортецю.

У житті українського народу впродовж його багатовікової історії площі і майдани завжди відігравали важливу роль. Починаючи від Давньоруської держави і закінчуючи сьогоденням (Майдан 2004), українські площі і майдани були саме тим місцем, довкола якого вирувало політичне, економічне і релігійне життя. Саме таке значення в історії княжого Галича мала площа Золотий Тік. На Золотому Тоці виголошувалися укази галицьких князів, розігрувалися політичні та родинні драми. Звідси вирушали в похід галицькі воїни.

Золотий Тік був центром економічного, культурного життя Галицької держави. Тут були церкви та школи з вченими дидаскалами (Дидаскал - учитель у Стародавній Греції і Візантії), високі кам’яні будинки знатних галицьких купців і княжих достойників, склади та магазини, контори лихварів-банкірів, майстерні золотарів та інших ремісників. На Золотому Тоці жили книжники і княжі писарі, ювеліри, художники, лікарі та архітектори, знатні гості й княжі мужі. Тут можна було купити геть усе, чого тільки запрагнула душа: золоте узороччя й самоцвіти, шовки й оксамити, панцирі й кольчуги, соболині шуби й сап’янові чоботи, книги, ікони, пахощі, вина, різні прянощі, навіть фініки, а також молодого ятвязького раба й красуню половчанку.

Біля музею розташований Успенський собор.

Успенський собор - був головною святинею славного міста Галича. Побудований Ярославом Осмомислом у 1157 р. Тут Ярослав Осмомисл і був похованим. У середині 16 ст. храм був зруйнований. Відбудований знвоу у 1584 р. У 30-40-х рр. 20 ст. відомий український археолог Ярослав Пастернак (професор п’яти університетів світу !!!) досліджував цю місцевість і знайшов руїни стародавнього храму з саркофагом Ярослава Осмомисла. Храм вражає своєю помпезністю. Товщина стін храму складає 1,5 м. У храмі дуже товсті колони, а на стелі - велике зображення Богородиці.

Пройшовши 300 метрів нижче, можна набрати води з Княжої криниці.

Далі наш маршрут пролягав до славного міста Галича. Там ми походили по руїнах Галицького замку XIII-XVII ст., з якого відкривається шикарний краєвид (на жаль, не вийшло жодної нормальної фотографії замку, так як в той час постійно в об’єктив світило сонце). Замок зараз реставрується, на кожному з поверхів замку купа дощок, будівельних матеріалів. В центрі міста сфотографувались біля пам’ятника короля Данила Галицького і поїхали додому, по дорозі ще зупинились біля пам’ятника 1100-річчя заснування Галича.
Далі див. фото

Автор yAnTar Теги: Галич, замок, Крилос, музей

Прочитавши на сайті статтю про музей у Крилосі вирішили з’їздити на вихідних у Крилос.

Крилос - село Галицького району Івано-Франківської області. Саме тут у середні віки була столиця Галицько-Волинськоко князівства - Галич. Зараз Крилос входить до національного історичного заповідника. У селі є 2 музеї - музей Історії Галича та музей народної архітектури та побуту Прикарпаття.

Якщо їхати з Івано-Франківська, то перший музей - музей історії Галича, потрібно повернути наліво і проїхати біля 500 м грунтовою дорогою. Проте ми пропустивши цей музей поїхали далі. Через 300 м табличка - Музей народної архітектури та побуту Прикарпаття. Вхід прямо біля траси. Ціна за вхід - тільки 2 грн. Музей являє собою сукупність різних хат з різних куточків Прикарпаття, є тут і хати з сусідінх сіл - с. Вікторів, є гуцульські хати. Першою спорудою - є олійня кінця 19 ст. (с. Олешня Тлумацького р-ну). Всередині є цікаві приспособлення, на яких колись робили олію. Наступною будівлею є “невідома” солом’яна хата - на ній нема жодної інформації, жодних табличок про неї. Всередині хати різноманітна посуда, одяг, цимбали та господарський реманент.
Наступнй об’єкт - гуцульська хата - так звана “хата в граждах”, яка складається з двох жилих кімнат, розділених сінями-хоромами і системи господарських приміщень, розміщених під одним дахом. Перевезена з с.Устеріки Верховинського р-ну. Побудована у 1889 р. (саме так написано при вході до хати). Що кидається в очі, на відміну від попередньої хати - так це підлога з дощок (у першій - була глиняна), проте тут дуже маленькі вікна. У прибудові біля хати знайшов цікавий пристрій - але так і не зрозумів для чого він. На ручці викарбувано контору, яка її зробила - Original triumph. Також у будівлі біля хати є великий ковальський міх - схожий на чехол від великої гітари.
В наступній хаті (с.Поляниця Долинського р-ну, 1878 р.) в одній з кімнат - зробили експозицію школи. Ще одна будівля - хата багато селянина з села Вікторів Галицького р-ну - представляє Опілля. В хаті є багато різних вишивок. Також на території музею знаходиться недобудована церква.
Остання хата, де ми були, це вже відносно сучасна хата - побудована в 40-х рр. ХХ ст., перевезена з смт. Ворохти Надвірнянського р-ну. В хаті, крім традиційних одягу, посуди є також 2 настінних годинники і волинка (ніколи не знав, що гуцули грають на волинці). Також сподобалась ложка величезних розмірів (довжиною біля 80 см), таку би мені, коли в гуртожитку жив :).

Хто цікавиться старовиною - особливо відвідайте цей музей під відкритим небом.

Продовження тут
Далі див.фото

Автор yAnTar Теги: Галич, Крилос, музей

Рано-вранці троє туристів (Вова, Віталік і я), сівши на автобус Коломия-Верховина розпочали перший етап сходження на г. Піп-Іван - третю за висотою вершину Українських Карпат. В Коломиї погода була нельотною, падав дощ. Через 3 години ми були у Верховині, тут дощу не було, але небо було повністю затягнуто хмарами. Автобус до Дземброні відправлявся о 11:10 (Верховина - Шибене), у нас було ще 2 години вільного часу. Десь біля 10 години і у Верховині почався дощ. Купили квитки, глянули на них, у нас було 1-3 місця. Ми були перші і єдині, напевно, хто мав квитки ,всі розплачувались з водієм, ми ще були змушені доплатити за наш багаж. Автобус був переповнений (як нам сказали, сьогодні у Верховині - базарний день), крім людей у автобусі також їхали 2 маленькі свинки, які всю дорогу кувікали (звичайно, що запах у автобусі був оригінальний - Шанель № 145).Хоча автобус уже був забитий людьми, водій по дорозі ще набирав пасажирів. Такі маленькі автобуси - як резинові, люди напихаються і напихаються. Крім нас, в автобусі були ще 5 туристів, як потім вияснилось, вони також йшли на Піп-Іван. Хоча, вони планували за 1 день вийти на Піп Іван і дійти до Несамовитого озера, але їм сказали, що це неможливо. Водій виявився справжнім гонщиком - по таких ямах з такою швидкістю, коли зліва обрив, а справа - скеля, йому можна сміливо йти на раллі Париж-Дакар. В автобусі місцевий чоловік поцікавився, куди ми їдемо, почувши, що на Піп Іван, не без долі сарказму усміхнувся і сказав, що там вчора випав сніг. Який сніг запитав Віталік. Білий, відповів гуцул. Тоді до мене дійшло, я не взяв шапку з собою, а тільки кепку. В такій же ситуації був і Вова. Нічого, щось придумаємо, вирішили ми. Цим самим автобусом в неділю ми думали повертатись, але в автобусі нас повідомили, що в неділю ходить тільки один автобус з цього напрямку Буркут - Коломия о 8:00 у Дземброні.Через півгодини їзди, якщо це можна так називати, ми вийшли у Дземброні.

Вирішили одягнути дощовики, так як моросив дощ. Крім нас 3, а також 5 туристів (більшість з них було з Києва), вийшов на зупинці місцевий житель - пан Тарас, який розказав нам, як пройти на Піп Іван, а також сказав, що, можна у нього переночувати (20 грн з чоловіка). Під’їхав джип Mitsubishi L-200 з чернівецькими номерами і запропонував під’їхати. Пан Тарас сів у салон, київські туристи сіли у кузов. Ми подумали, що нам місця уже не вистачить. Але водій сказав, щоб сідали і ми. 8 чоловік у кузові машини (Віталік і я - наполовину) ,4 у салоні. Ось скільки людей може їхати у джипі. Тут ми зекономили 4,5 км дороги. Гарно подякувавши водієві (гроші брати він відмовлявся), ми почали 2 етап нашого сходження на г.Піп Іван. Почали сходження разом з київськими туристами, вони попереду, ми трішки позаду них. Але вже через 20 хвилин підйому, вони почали чуть відставати і ми пішли попереду них. Маршрут добре промарковано. Спочатку стежка йде попри ліс, моросить дощ. Помічаємо, що це моросить не дощ, а мокрий сніг. Через годину заходимо в ліс. Ліс густий, стежка вузенька - заходимо, ніби в якусь печеру. Далі йдемо лісом, лісом, при виході з лісу зустрічаємо місцевих жителів, кажуть, що до Вухатого Каменю ще годину ходьби. При виході з лісу переходимо потічок, який утворює каскад водоспадів. Далі йде низькотрав’я - багато чорниць (по-місцевому афин) і жерепу. Вові дуже смакують чорниці (він їх їсть перший раз у житті). Листя і голки вкриті інеєм. Набагато холодніше, ніж в лісі, добре, що вітру немає. Видимість - метрів 50-100.

Вова і я за відстутності шапок, замотуємо на голову рушники, я одягаю на руки шкарпетки. Витягуємо градусник з рюкзака, він показує +4°C. О 16:00 піднімаємо на Вухатий Камінь. Стає зрозумілим чому саме так назвали цю гору. За умов поганої видимості камінь виринає з туману як привид. Ми вирішуємо, що краще сховати рюкзаки тут і швиденько збігати на Піп Іван і назад. Позначок маршруту вже немає. (ми сховали рюкзаки трохи нижче каменя з останньою позначкою). Піднімаємось вгору і вгору. Виходимо на верх гори, далі стежка йде різко вниз. За картою і компасом, нам потрібно йти вліво, а стежки не видно. Походивши хвилин 30 і не знайшовши стежки ми повертаємось назад. Забираємо рюкзаки і йдемо вниз. Зійшовши добру частину дороги, зустрічаємо групу з Києва. Даємо їм роздруківку карти, бо нам вона уже не знадобиться. Спускаємось далі вниз. І тут сталось майже диво: прямо на очах туман розсіюється, з-за хмар виходить сонечко. Але, на жаль, ми уже йдемо додому, якщо би у нас був ще один день в запасі, то могли би піднятись на гору. Якщо б це сталось години на дві швидше, ми будучи на Вухатому камені бачили би стежку куди нам йти. А нам наступного дня потрібно їхати додому.

Шкода, що ми не побували на Піп Івані, хоча є привід повернутись сюди ще раз ( а так досить реально, навіть вийти о 12:30 сходити на Попа і назад). Далі йдемо повільно вниз. По дорозі на дереві бачимо вивіску: вогонь не розпалювати, палатку не розкладати, земля приватизована, цікаво, чи це тільки земля навколо дерева приватизована, чи цілий ліс. Скоро уже і в гори не підеш, бо все приватизують. Вирішуємо ночувати не в палатках надворі, а в хатинці у пана Тараса. Розпалюємо у кімнаті камін, вечеряємо, лягаємо спати. Спали мало, бо лягли біля 1 години ночі, а встали о 5:20, ще й Вова заважав спати, бо цілу ніч говорив на мові подібний до івриту :). Треба було його штовхати, щоб він перестав говорити. Ранком прокидаємось, о 6:25 виходимо, йдемо 50 хвилин до зупинки, сідаємо на автобус Буркут-Коломия і їдемо додому. Вова на кожній зупинці закриває задні двері руками, бо самі вони вже не закриваються. :). А спати хочеться жахливо, та хіба в ньому поспиш.

P.S. Потім телефонував туристам з Києва, вони вийшли того дня на Піп Іван, спустились на полонину між Попом і Вухатим каменем, там переночували, казали, що вогонь розпалити не змогли, вночі було дуже холодно.

P.S.S. Якщо я щось забув або сказав неправильно, то Віталік і Вова допишуть.
Далі див. фото

Автор yAnTar Теги: Вухатий камінь, гори, Дземброня, Карпати, Піп Іван

Вчора разом із сім’єю і знайомими вирішили поїхати подивитись на Бухтівецький водоспад. Знаходиться він на р. Бухтівець, в с. Букове Надвірнянського р-ну. В Надвірній потрібно повернути направо і їхати через с.Пасічну. Слід одразу зауважити, що питаючи людей в с.Пасічна, де с.Букове, вони відповідали, що Буковель не в цю сторону. Уточнюючи, де с. Букове, вони не знають, а де Бухтівець - знають добре. Потрібно їхати по асфальтній дорозі і проїхавши з лівого боку школу, недоїжджаючи до церкви повернути направо. Доїхати машиною можна до самого водоспаду, проте ми залишили машину трохи далі і зробили пішу прогулянку довжиною близько 1 км. Тут дуже мальовнича природа (така як біля Манявського водоспаду, та і взагалі водоспади подібні) - особливо гарні скелі, які в деяких місцях просто нависають над людьми. По дорозі видно багаточисленні сліди недавньої повені. Дійшовши до вказівника Бухтівецький водоспад, якщо піти стежкою вліво, то можна вийти до верхів’я водоспаду. Якщо спуститись стежкою вправо (досить крутою), то вийдемо до низів’я водоспаду. Біля головного водоспаду, який спадаючи утворює 2 потоки на невеликій відстані є другий водоспад, за висотою вони приблизно однакові, проте перший - повноводніший.
Далі див. фотки

Автор yAnTar Теги: Водоспад, Надвірна

Повертаючись з відпочинку у Залізному порту вирішили останнього дня відвідати Миколаївський зоопарк. З Залізного Порта за 1,5 години доїхали в Херсон, звідти за годину в Миколаїв. Залишили речі у камері схову і в зоопарк.
З автовокзалу до зоопарку пішки 10 хвилин ходу. Перед входом у зоопарк стовп з відстанями до зоопарків світу. ( Купивши квитки (дорослий квиток - 20 грн) заходимо на територію. Зразу біля входу нам дають карту зоопарку, карта схематична, але з нею добре орієнтуватися, бо на території зоопарку нема жодного вказівника. Справа біля входу розташований тераріум, куди ми і направляємось, заходимо всередину. З лівого боку акваріуми, де є багато різних рибок, справа - удави, ігуана, крокодил, різні черепахи і ящірки. Далі по курсу примати - тут є шимпанзе, лемури, гібон білорукий та ін. Мавпи стрибають у клітках, граються. Потім йдемо до малих кішок, на жаль в той час майже всі кішки поховались у своїх “домівках” і було видно або очі, які виглядають, або зовсім нічого не видно. Добре було видно тільки сервала, який ніжився на сонечку. І носухи бігали по клітці, як навіжені. (Носуха відноситься до єнотових, але була біля кошачих). Ні сніжного барса, ні пуми не було видно. Наступна “точка” на карті - голінасті, тут ми бачили страуса нанду і даурського журавля. Потім були псові, які як і котячі багато були поховались, тільки один шакал не ховався. Старий шакал, якому 1 травня виповнилось 12 років(між іншим я з ним народився в один день :)).  Крім нього, з родини вовчих тут ще є червоний вовк, гривистий вовк, койот, єнотовидна собака, лисиця звичайна та піщана. Далі були клітки з представниками родини куницевих. Потім - коні, дикі кабани (на них я можу і дома подивитись, так що нецікаво). Далі представники родини верблюдових - лами і веблюди - одногорбий і двогорбий. Дві лами довго плювались одна на одну, цікаво, що це означає у них. Як побачив лам, зразу згадав слова з дитячого віршика: “Этот зверь зовется лама, лама-дочи и лама-мама” Далі проходимо повз “Дідову хату” - вольєр для домашніх тварин, тут можна подивитись на курей, гусей, індиків, овець і т.д. Тут немає нічого цікавого, окрім павича, який гордо розгулює серед курей. Далі по курсу - важковаговики - слон африканський і бегемот. На огорожі - табличка “Увага, слон може кидатися камінням і гілками”.  Проте зараз слон спокійний, стоїть і майже не рухається. А другий важковаговик - бегемот - спить, коли ми проходили пізніше щераз біля нього, то він уже купався у болоті. Далі піднімаючись по сходах бачимо левицю, яка сидить у заглибленні в стіні. З іншого боку - “тусуються” ведмеді. Йдемо в “будинок крупних кішок”. Перша справа - молода левиця, яка перекидає колоду, як іграшку. Далі в клітках є амурський тигр, леопард, ягуар, чорна пантера (прочитав уже дома, що чорна пантера не є окремим видом, а представляє генетичний варіант кольору інших видів кошачих, найчастіше - леопарда, чи ягуара, я ще дивувався у зоопарку, чому на її клітці була табличка ягуар). В той час як ми були тварин годували - всім кидали великі кістки з м’ясом, а чорна пантера доїдала кролика. В цій кімнаті найбільше було чути ягуара, який ходив по клітці і дуже голосно рикав. Справа від кімнати крупних кішок бігали 2 кенгуру. У верхньому лівому куті зоопарка (якщо дивитись на карту) - антилопи - там були голубі гну, але далеко від огорожі, так що нормально роздивитись їх було неможливо. Потім - як написано у карті - гора для козлів. Біля огорожі стоїть сибірський гірський козел з величезними закрученими рогами.  Далі - страусине подвір’я, де мешкають найбільші птахи світу - африканські страуси. Недалеко біля них мешкають зубри, бізони, яки, олень Давида, граціозна європейська лань. Потім йдуть вольєри з різними птахами - тут і фазани, різноманітні журавлі, фламінго, павичі, трагопан Теммінка(табличку з цією назвою сфотографував, щоб не забути). В цьому ж ряду багато різних куриних - від курки карликової гамбурзької до великого орлінгтона. Страус ему видавав цікаві звуки, схожі на удари в барабан. Недалеко від цих птахів гуляють карібські фламінго, колпиці. Також тут розташовний літній вольєр для попугаїв, де папуги “здійняли шум і гам”. Тут є ара солдатський, ара зеленокрилий. Окремо, ще є закрите приміщення з птахами, але в ньому перебувати довго не можна, там дуже противний запах. Тут є дуже багато попугаїв, у одному вольєрі може бути біля 50 маленьких папужок. В першій клітці біля входу поважно сиділа біла сова - найбільша птаха Арктики. Недалеко біля будинку з тваринами розташовані вольєри з хижими птахами - тут і орлан-білохвіст, і орлан білоплечий, різні грифи, шуліка, сови, пугач. Ми були біля вольєрів тоді, коли годували птахів, бачили як легко гриф відриває м’ясо від кістки і як спускався з верхньої жердки вниз орлан. Розмах крил - грандіозний, десь біля 2 метрів. Поруч біля ставка лежать рожеві пелікани. Трохи далі у загородах видно зебр і куланів. Останнім, що ми відвідали у зоопарку - це була кімната метеликів - враження незабуваюче. Заходиш всередину, а навколо порхають метелики. Метелики дуже різнобарвні і великі. Один з метеликів примостився на задній стінці вентилятора.  У клітках збоку можна побачити інших представників комах - павука птахоїда, скорпіона, мадагаскарського таргана, палочників (дуже добре маскуються, якщо б не надпис на коробці, так би і не побачив їх). Шкода, що фотографувати метеликів з спалахом не можна, тому фотографії вийшли не дуже, бо потрібно було ставити і діафрагму велику ставити(що впливає на глибину різкості) і витримку збільшувати (що впливає на смаз). Та і взагалі фотографії дуже багатьох тварин зробити просто неможливо, тому що всюди клітки, сітки.

Також на території зоопарку розташовані різні стенди з цікавою інформацією, зокрема здивував стенд дальність запливів тварин, на якому напроти північного оленя стоїть позначка 20 км. При виході з зоопарку - інформація про те, скільки їжі потрібно цим всім тваринам. Отже, тварини Миколаївського зоопарку за 2007 рік з’їли:

• зерна (кукурудза, овес та ін.) - 74 000 кг
• крупи (різні) - 16 000 кг
• капусти - 22 500 кг
• моркви - 101 000 кг
• буряка - 115 000 кг
• молока - 6 230 л
• м’яса - 54 000 кг
• риби - 16 500 кг
• яєць - 23 300 шт.
• соку - 400 л
• сіна - 182 000 кг
• фруктів - 22 035 кг

Далі див. фото

Автор yAnTar Теги: зоопарк